Ляна Аракелян - Руда магія і повна торба пригод, Ляна Аракелян

– А ти покращала, Руто. І розквітла. Ситів пішов тобі на користь, – по-дорослому заявив він.

Я розцілувала маленького мужичка. Потім він підійшов до Кхибри і вщипнув її за бік.

– А з тобою я одружуся. Ти красива!

Ми стрималися від сміху, щоб не засмучувати хлопця. Він підморгнув нам і вибіг надвір. Дощ закінчився, і він помчав вулицею з криками:  «А до нас Рута приїхала з моєю нареченою!»

Ми перезирнулися.

– Вітаю, ось він, твій коханий. Скажемо Ліку, що не помилився!

У світлицю вийшли Вітка і Дора, привіталися і нумо розпитувати.

– Заміж не вийшла? – зі зневагою кинула Дора, оцінюючи, розглядаючи мене з усіх боків, наче я товар у крамниці. – Хоча, куди тобі заміж? Вчитися треба. Значить, так і будеш ти, Рутко, одна як перст. Ще й упаси боги, пустоцвіт.

– У неї три претенденти на руку й серце, – заступилася за мене Кхибра. – Два маги й ельф. Усі шляхетні. А ось для Рути це не показник. Вона кохання хоче.

– Бо дурна, – зробила висновок Вітка. – Вона б і тут вийшла вдало заміж, так ні ж, вірності захотілося! Та всі вони кобеліни! Яка схотіла, на ту й стрибонув! Посмикається трішки і додому повернеться. Куди ж йому бігти від дружини?

Я бачила, як у тролиці округлюються очі, вона хотіла вступити з ними в суперечку, але я похитала головою – не треба. Собі дорожче.

– Хапай, Рутко, гостровухого, не прогадаєш! Люди кажуть, що ельфи вірні, по бабах не шастають, і в домі в них усього вдосталь. Чого роздумувати? Нащо тобі те сране кохання? – підтримала сестру Дора.

– Я б із радістю, але боюся, що Лютка і зовсім мене знати не захоче.

– З яких це шишок? – здивувалася Вітка.

– Вона від слів  «ельфійська магія» збожеволіє.

– Не збожеволіє, ти ж гроші надсилати будеш! – запевнила мене Дора.

Ах ось воно що, гроші!

– А як же ваші чоловіки, сестрички? Грошей зовсім у дім не несуть?

– Чому ж, несуть. Тільки ти одна, а в нас семеро по лавках і всім жерти дай, одягни й взуй. А на малих, сама знаєш, не напасешся, – пояснила Вітка.

Кхибра з жахом слухала моїх сестер, а я посміхалася. Мені всі ці промови з дитинства знайомі.

– Вітусь, скажи, а коли ви з Дорою і Люткою заміж, як скриньки з сюрпризами вискакували, ви думали, що дітей ростити потрібно? Чи в голові крутилося тільки одне: як чоловіка втримати? І чому це я маю вам допомагати? Ви за весь час не спромоглися жодного магоптаха надіслати, щоб хоча б дізнатися, як у мене справи. Виперли з дому, а я вам ще й гроші маю надсилати! Обійдетеся!

– Ти це, говори, та не заговорюйся, – заступилася за сестру Дора. – Сама підставилася. Годі було вночі проти весілля пертися на сінник. Що ти там побачила нового?! Та все Курчаве знало про те, що Лаврик твій із Тайкою тягався. Навіть коли сватів заслали, на їхніх побаченнях це аж ніяк не позначилося. Та видно Таїска пустоцвіт – не понесла від нього. А старалася! Якби понесла, цей лопух би з нею одружився.

Я оніміла. Виходить, я ходила, зачіпаючи рогами хмари, всі подруги й зокрема, сестри, знали, що Лавр таємно зустрічається з моєю колишньою подругою, і мовчали? Виходить і мама про це знала?

Сказати, що я почувалася обпльованою – це не сказати нічого. Але тут на допомогу прийшов фамільяр.

– Твій чоловік теж по бабах тягається?!

– Хто це? – закрутила головою на всі боки перелякана Дора. Звідки вона могла знати, що в мене є фамільяр?

– Намісник світлих богинь на землі, – як ні в чому не бувало, відповів клоп.

Вітка здригнулася.

– Відповідай, коли тебе боги запитують! – грізно видав Шафран.

– Звідки ви взяли, наміснику? – як вівця забекала Дора. – Він у мене смирний. Тихий.

– І гультяй, – сардонічно сказав клоп.

– Невже-таки до Любки тягається? – задумливо промовила сестра і кинула запитальний погляд на Вітку. Та тільки знизала плечима – звідки я знаю?

– А ти, Вітко, – продовжував виставу клоп, – думаєш, що теж прив’язала чоловіка дітьми до спідниці?

Треба було бачити вираз її обличчя: воно витягнулося і пішло червоними плямами.

– Що ви хочете сказати?

– А це ти, дорогесенька, у свого мужика й запитай! – порекомендував  «намісник».

Сестри обмінялися поглядами й зірвалися з місця так, немов віжкою під хвіст стьобнули. Щойно вони вибігли з дому, ми розреготалися.

– Спасибі, Шафране! – від душі подякувала я клопу.

– Нікому не дозволено ображати мою хазяйку, – гордо видав клоп і піднявся на задні лапки.

– А ну тихіше! – вийшла з кімнати Лютки мати. – Дітей розбудите! Ідіть краще батькові в корчмі допоможіть. Користі буде більше.

Нас не потрібно було просити двічі. Діставши з сумок качалки, ми причепили їх до поясів і вирушили до корчми. Кхибрі все подобалося: і зимові заготівлі, і горщики з сушеними ягодами, і запечатані у воску груші, і вино, що визрівало у бочках, і пиво з квасом, і морси, і місцеві настоянки. За стійкою замість корчмаря стояв Петро Бобрик. Батя мав рацію – головою хіба що тільки стелю не підпирав.