Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

class="p1">Але Красс, уважно стежачи за боєм і підбадьорюючи розладнані ряди, наказав Квінтові йти назустріч кінноті гладіаторів. З незвичайною швидкістю розгорнувся десять з п'ятнадцяти тисяч римських кіннотників, і Мамілій, маючи намір ударити в правий фланг римлян, наткнувся на значно сильнішу ворожу кінноту і мусив вступити з нею в жорстокий бій.

У той час Муммій повів чотири легіони в обхід правого флангу гладіаторів і навально вдарив по ньому. Гранік негайно повів туди два останніх легіони резерву і в свою чергу напав на Муммія.

Але перевага в кількості не могла не вирішити долі цієї одчайдушної борні п'ятдесяти восьми тисяч людей проти дев'яноста тисяч. Римські легіони, які билися з гладіаторами в центрі, відступали і вже кинулися були навтіки, коли Красс сам привів туди останніх три легіони і дав знак розбитим легіонам звільнити прохід. За чверть години, подавшись праворуч і ліворуч, вони дали місце новим когортам. Під командою Красса і трибуна Мамерка свіжі когорти кинулися проти гладіаторів Спартака.

І ще впертіший, ще страшніший бій розгорівся в центрі фронту.

Решта п'ять тисяч римських вершників минули тих десять тисяч, які билися проти Мамілія, обійшли їх і вдарили з тилу на гладіаторську кінноту. Гладіаторська кіннота швидко була розбита. В цей час на правому крилі, незважаючи на вправність та енергію Граніка і надлюдські зусилля його гладіаторів, Муммію вдалося їх обійти.

Тепер серця гладіаторів горіли вже не надією на порятунок і перемогу, а жаданням дорого віддати своє життя, жадобою помсти, рішучістю відчаю.

Скоро битва перетворилася на криваве звіряче побоїще. Минуло три години. Гладіаторське військо було вже майже оточене, а битва все тривала.

Правий і лівий фланги гладіаторів під тиском римлян відступили далеко назад, тільки центр, де хоробро бився Спартак і поблизу нього — Арторікс, не поступався перед ворогом.

Коли Гранік побачив, що поразка неминуча, він кинувся вперед у бойову колотнечу, власноручно убив одного трибуна, двох декуріонів, з десяток бійців і, поранений, стікаючи кров'ю, пронизаний двадцятьма мечами, загинув смертю героя.

Македонянин Еростен, ватажок десятого легіону, весь укритий ранами, геройськи поліг поруч з ним…

Воїни розгромленої гладіаторської кінноти бачили, як, пронизаний десятком стріл, упав їхній доблесний начальник Мамілій.

Вечоріло. Але гладіатори, знесилені, поранені, спливаючи кров'ю, не переставали опиратися ворогові. Вони боролися вже не як хоробрі люди, а як розлючені звірі.

Спартак не відступав ні на крок. З тисячею воїнів, які билися разом з ним, він врубався клином у когорти шостого римського легіону. Хоч той легіон складався з ветеранів, проте він неспроможний був опиратися цьому буремному натискові.

Трибун Мамерк з ватагою хоробрих ветеранів Марія і Сулли кинувся на Спартака, але вмить загинув. Від блискавичних ударів фракійця за кілька хвилин упали два центуріони, десять декуріонів, що захотіли показати солдатам, як слід відбивати удари, — вони могли лише навчити їх зустрічати смерть.

Поруч з Спартаком мужньо бився начальник одинадцятого легіону, нумідієць Вібсальд. Навколо нього лежали сотні порубаних тіл.

Темрява вже огорнула поле бою, а римляни, тепер уже цілковиті переможці, і досі змушені були битися.

Зійшов місяць і блідим промінням освітив жахливу картину кривавого побоїща.

Понад тридцять тисяч гладіаторів і вісімнадцять тисяч римлян устелили собою величезне поле.

П'ятнадцять-шістнадцять тисяч гладіаторів, після довгої боротьби проти римлян, знесилені восьмигодинним боєм, безладно порозбігалися по навколишніх горбах і горах.

Тільки в одному місці точився запеклий, кривавий бій.

То було в центрі, де, наслідуючи приклад Спартака, з неослабним героїзмом билася остання тисяча гладіаторів.

— Красс!.. Де ти?.. — хрипко гукав Спартак час від часу. — Ти обіцяв битися зі мною!.. Красс! Де ж ти?..

Ще години зо дві тому Спартак звелів відвести подалі з поля бою Мірцу; вона плакала і опиралася, проте її вивели силоміць.

Минула ще година. Спартак, уже з пробитим щитом, бачив, як упали двоє останніх його товаришів, які билися поруч з ним, — Вібсальд і Арторікс. Увесь зранений, порубаний Арторікс бився. Але ось його груди пронизала стріла. Він упав на землю, ледве встигнувши крикнути Спартакові останній свій дружній привіт:

— Спартак!., в Елізіумі… побачу тебе серед…

Один проти семи-восьми сотень ворогів, що зімкнулися навколо нього, увесь поранений, палаючи гнівними очима, Спартак блискавично обертав свій страшний меч, рубав, колов, валив усіх, хто пробував наблизитися до нього. Та ось дротик, кинутий на відстані двадцяти кроків, тяжко поранив його в ліве стегно. Спартак припав на коліно, захищався щитом, а мечем творив чудеса надлюдської мужності, подібний до рикаючого лева, схожий незборимістю духу і богатирською поставою на Геркулеса, оточеного кентаврами. Пронизаний нарешті сімома чи вісьмома дротиками, кинутими в спину на відстані десяти кроків, він упав горілиць.

І помер, оточений здивованими римлянами, які довго мовчки дивилися на нього.

Так закінчила свої дні ця незвичайна людина, в якій з'єдналися високі душевні якості, видатний розум, непоборна мужність, рідкісна доблесть, глибока мудрість — обдаровання, що дають право поставити Спартака поряд з найславетнішими полководцями, яких знала історія.

Через дві години римляни пішли до свого табору, і на скорботному полі бою, освітленому місячним сяйвом, залягла зловісна тиша. Лише де-не-де чулися зойки вмираючих і поранених.

Тільки якась одинока тінь блукала по встеленій мертвими тілами рівнині.

Повільно наближалася вона до того місця, де бій був найбільш кривавим і тривав найдовше. То був, мабуть, якийсь воїн, бо часом на його шоломі і озброєнні світилися відблиски місячного проміння. Довго йшов воїн, поки не досяг місця, де поліг Спартак. Тут воїн спинився. Був він малого зросту і стрункий. Схиливши голову над бездиханними тілами, він розглядав їх одне за одним, поки не знайшов тіло вождя гладіаторів. Опустився перед Ним на коліна, насилу підвів його русяву голову і поклав її на труп римського центуріона.

Місячний промінь осяяв бліде обличчя гладіатора. Маленький воїн гірко, невтішно заридав, припавши устами до мертвого лиця, ніжно, пристрасно цілуючи його.

Читачі, звичайно, одразу здогадалися, що це була Мірца. Вона втекла від тих, кому доручив її Спартак, і повернулася на поле бою. Вона вже не плекала надії знайти живими Спартака й Арторікса і йшла тільки для того, щоб востаннє поцілувати дорогі обличчя.

— О Спартак!.. Братику мій!.. — стиха промовляла-голосила дівчина, вкриваючи поцілунками, пестячи обличчя Спартака. — Яким бачу тебе!.. О горе, горе!.. Що зробили вони з твоїм прекрасним тілом!.. Скільки ран!.. Скільки крові…

Дівчина раптом замовкла. Крізь могильну тишу до її слуху долинув стогін.

Проте вона не обернулася, цілуючи мертве обличчя брата.

Знов долинув той самий стогін, цього разу в ньому почулося