Михайло Шолохов - Тихий Дін

ж гарна, як і раніш, лиця її і рот свіжі, не зім'яті часом, — а в неї,'Оксани, чи не з вини тієї самої Наталки, передчасно розплелося над очима павутиння зморшок?

— Ти думаєш, я сподівалась, що випрохаю? — підняла Наталка п'яні від муті очі.

— Чого ж ти йшла? — дихом спитала Оксана:

— Туга мене штовхнула.

Розбуджена голосами прокинулась на ліжку й заплакала підводячись Оксанина дочка. Мати взяла дитину на руки, сіла відвернувшись до вікна. Вся здригаючись, Наталка дивилась на дитину. Суха спазма стисла їй горло. На неї з розумною цікавістю подивилися з обличчя дитини очі Григорія.

Вона вийшла на ґанок, ридаючи і хитаючись. Проводити її Оксана не пішла. За хвилину увійшов дід Сашко.

— Що то за баба була? — спитав він, видко догадуючись.'

— Так, хуторська одна.

Наталка відійшла від маєтку верстви зо три, прилягла під кущем дикого терну. Лежала ні про що не думаючи, знесилена невимовною тугою... Перед очима її невідступно майорили на обличчі дитини похмурюваті чорні— очі Григорія.

XX

Яскраво, до сліпучого болю, згадувалася Григорієві та ніч. Він опритомнів перед світанком, повів руками, натикаючись на колючу стерню і застогнав від нудливого болю, що заповнив голову. З зусиллям підняв руку, дотягнув її до лоба, мацаючи чорствий, що звалявся в загуслій крові, чуб. Доторкнувся до м'якотної рани''пальцем, ніби гарячий ву-гіль притулив. Заскрипів протяжно зубами і ліг на спину. Над ним ти Дереві шкляним дзвоном журливо шелестіло обпалене морозом листя.

Усвідомивши те, що трапилось з ним,' відчуваючи, як обгортає його жах, він поліз рачки, скрегочучи вищиреними зубами. Біль грався з ним, валив його навзнак... Йому здавалось, що повзе він незмірно довго; силуючи себе, оглянувся,— кроків за п'ятдесят чорніло дерево, під яким холодів він непритомним бувши. Одного разу він переліз через груп забитого, спираючись ліктями на запалий твердий його живіт. Від утрати крови нудило його і він плакав, мов дитина, гриз прісну в росі траву, щоб не знепритомніти. Коло перекинутої гарматної ладівниці устав, довго стояв похитуючись, потім пішов. Йому прибуло сили, ступав твердіш і вже міг угадувати напрямок на схід: шлях показував Віз.

На узліссі його спинило глухе попередження.

— Не підходь, застрелю!

Клацнув револьверний барабан. Григорій вдивився в напрямку звуку: коло сосни напівлежав чоловік.

— Ти хто такий? — спитав Григорій, прислухаючись, до власного голосу, мов до чужого.

— Росіянин? Боже мій!.. Іди! — Чоловік коло сосни сповз на землю.

Григорій підійшов.

— Нахились.

— Не можу.

— Чому?

— Впаду і не підведуся, по голові мене скобленуло...

— Ти якої частини?

— Дванадцятого Хінського полку.

— Допоможи мені козаче...

— Впаду, я, ваше благородіє! (Григорій побачив на шинелі офіцерські наплічники).

— Руку хоч дай.

Грицько допоміг офіцерові підвестись. Вони пішли. Але з кожним кроком все важче обвисав на руці Григорія поранений офіцер. Піднімаючись з долинки, він чіпко вхопив Григорія за рукав гімнастівки, сказав зрідка клацаючи зубами:

— Покинь мене, козаче. В мене ж... крізна рана... в живіт...

Під пенсне його тьмяніше полискували очі, і хрипко втягував повітря, роззявлений давно неголений рот. Він знепритомнів. Григорій тяг його на собі, падаючи, підводячись і знову падаючи. Двічі кидав він його і двічі повертався, підіймав і брів мов сновида.

Об одинадцятій годищ ранку їх підібрала команда зв'язку і приставила на перев'язний пункт.

Через день Григорій потайки пішов з перев'язного пункту. По дорозі зірвав з голови завій, ішов, полегшено помахуючи биндою з оксамитно-червоними плямами.

— Звідкіля ти? — дуже здивувався сотенний командир.

— Вернувся в лави, ваше благородіє.

Вийшовши від сотника, 'Григорій побачив чотового урядника.

— Кінь мій? Гнідий де?

— Він, братіку, цілий. Ми піймали його ,там же, скоро вирядили австрійців. А ти як? Ми ж тебе царством небесним поминали.

— Похопилися, — посміхнувся Григорій.

Витяг з наказу.

"За рятування командира 9-го драгунського полку підполковника Густава Грозберга козак 12-го донського козацького полку Мелехов Григорій промований у прйказні і представляється на нагороду георгієвськнм хрестом 4-го ступеня".

Сотня простояла в місті Кам'янка-Струмилове дві добі, вночі ладналися виступати. Григорій розшукав кватиру козаків своєї чоти, пішов провідати коня. В саквах бракувало пари білизни, рушника.

— З-перед очей украли, Григорію, — винувато признався Кошовий Михайло, під опікою якого був кінь. — Піхоти нагнали в цей двір силу-силенну, піхота вкрала-.

— Чорт з ними, хай користуються. Мені б от голову перев'язати, завій промок.

— Візьми мій рушник.

До шопи,