Олег Євгенович Авраменко - Первісна. У вирі пророцтв

що вже знаєш. Тоді спокійно повернешся в Кованхар і продовжиш жити звичним для себе життям університетського викладача — нудним, одноманітним, але щасливим. А з плащем про таке життя тобі не варто й мріяти.

— Так, знаю… — Шимас замовк, збираючись на рішучості. — Не сумніваюся, що згодом про це дуже пошкодую і проклинатиму себе за свій вибір. Але я залишаю плащ.

Дорослі та мудрі очі хлопчика-диннеші, здавалося, пронизали його наскрізь.

— Ти певен?

— Ні, аж ніяк! — невідь чому розсердився Шимас. — Я вже сказав, що пошкодую про це. І водночас я певен того, що так само шкодуватиму, відмовившись від плаща. Решту свого нудного й одноманітного життя буду мучитися думкою про цю втрату, більше не знайду спокою, не почуватимуся щасливим, займаючись улюбленою справою. Якщо ти так добре мене знаєш, то мусив би це розуміти. І з твого боку було б порядніше не ставити мене перед вибором, а просто зажадати, щоб я повернув плащ. Вигадав би якусь казочку — наприклад, що ґвифінські чари згубно діють на чаклунів. Я б, може, й засумнівався, але не став би сперечатися.

Диннеші відповів не відразу, а спершу підійшов до Шимаса й пильно подивився на нього знизу вгору.

— Повір, я б так і сказав, якби справді мав намір забрати плащ. Проте я хотів, щоб він залишився в тебе — так само, як меч у Ріани.

— Тоді навіщо, — озвалася Ріана, — ти пропонував їх віддати?

— Бо інакше було б неправильно. І не просто неправильно, а підло. Я не міг нав’язувати вам таку відповідальність, прирікати вас на важкі випробування, не отримавши вашої згоди, не надавши вам шансу відмовитися. Вас було попереджено про наслідки, і ви зробили вільний, усвідомлений вибір. Тепер вам немає на кого нарікати, нема кого звинувачувати, окрім самих себе.

— Але ти… — почав був Шимас і враз осікся. Вочевидь, диннеші вирішив, що їхню розмову закінчено, і, не попрощавшись, розчинився в повітрі. — Гм… Не дуже чемно з його боку. Мабуть, він здогадався, що я хочу сказати, і просто не знав, як на це відповісти. Тому й поквапився щезнути.

— А що ви збиралися сказати? — поцікавилась Ріана.

— Що він, хоч і був чесним та відвертим, усе ж безсоромно маніпулював нами. Принаймні мною точно маніпулював. Коли зрозумів, що я погоджусь обміняти плащ на докази його історії, тут-таки вигадав додаткову умову, що надасть інформацію лише за плащ із мечем. Це був безпрограшний варіант, бо ви ясно дали зрозуміти, що не відмовитесь від меча.

Ріана скептично посміхнулася.

— Облиште, професоре, ви б і на це не погодились. Подумали б і вирішили, що плащ із мечем самі по собі є досить переконливими доказами. А ті матеріальні свідчення, якщо вони й справді існують, ніде не подінуться, і рано чи пізно їх знайдуть.

— Так вирішили б ви, — заперечив Шимас. — Але я…

Зненацька під ними задвигтіла земля. Ріана миттю зблідла й напружилася, а вздовж леза її меча знову замерехтіли дрібні блискавки.

— Хай йому грець! — промовила вона. — Починається…

У Шимаса важко загупало серце. Як і Ріана, він відразу збагнув, що означає це двигтіння, і через кілька секунд його найгірший здогад підтвердився. На півдорозі між ними та Драконячим Гніздом у повітря здійнялася хмара піску, і з-під землі вибралася двонога й дворука істота. Її можна було б визнати просто за високу та голу людину, якби не чорна, мов сажа, шкіра, непропорційно мала голова і довжелезні руки, що звисали нижче колін.

Ріана негайно завдала удару, однак схибила — меч додав їй сили, але не влучності. Та навіть супутніх ґвевричних розрядів у повітрі цілком вистачило, щоб демон, ослаблений умовами земного світу, бебехнувся додолу й закорчився від болю.

Утім, загрозу становив не він, а чудовиська, що йшли слідом за ним. Першим із тунелю вилетів велетенський птах, точніше, крилатий ящір, і відьма, промимривши „мадваллін“, скерувала в нього другу блискавку, від якої він легко ухилився.

Тим часом з’явилося ще дві потвори — павучара завбільшки з бугая, в якому Шимас визнав даґванала, земноводне чудовисько, що часто зустрічалось морякам на віддалених островах, і незнайома йому істота, схожа на сарану, збільшену в кількасот разів. Ріана, яка, судячи з усього, вивчала інфернальні сили набагато старанніше за теорію передбачень, назвала її шінахайдом.

Демон щось прогарчав до чудовиськ, махнув рукою, вказуючи на південь від себе, і без подальших зволікань заповз у яму. Пісок довкола завирував, засипаючи тунель. Демон виконав свою місію, доправив на острів трьох чудовиськ, а сам відразу повернувся в Тиндаяр.

Усі три потвори не стали нападати на Шимаса та Ріану, а дружно кинулися в протилежний бік — навздогін Колвинові, який, виконуючи наказ своєї пані, слухняно чимчикував до Драконячого Гнізда. Він майже дістався схилу і був надто далеко для того, щоб розчути надривний Ріанин крик:

— Колвине, захищайся! Я дозволяю! Захищайся…

Вона мерщій побігла вперед, раз по раз кидаючи блискавки. Одна з них таки влучила в стрибучого шінахайда, і той з відбитою задньою лапою покотився по землі. Проте зміг підвестися й застрибав далі, хоч уже не так прудко, як летів мадваллін і біг даґванал. Наступна блискавка остаточно зупинила його, але решта двоє чудовиськ виявилися верткішими й успішно ухилялися від відьомських ударів.

Шимас нарешті схаменувся, вилаяв себе за дурну професорську звичку ґрунтовно обдумувати кожен свій наступний крок і, відштовхнувшись від землі, стрімко злетів угору. Досі левітація не була його коником, він дуже кепсько тримався в повітрі й мусив зосереджувати на цьому всі свої сили. А тепер усе виходило легко й невимушено; складалося навіть враження, що плащ реагує не на його маґічні дії, а на самі лише думки.

Завиграшки обігнавши Ріану, Шимас почав кидати в потвор вогняні кулі. Було ще далеко, вони долітали вже тьмяними й ослабленими, проте під подвійним обстрілом чудовиська не могли так успішно ухилятися, і зрештою чергова Ріанина блискавка