Роберт Конквест - Жнива скорботи: радянська колективізація і голодомор

будь-якої політичної системи це жандарми і кати. Я тут говорю про комуністів, чиї почуття ще не були цілком притуплені цинізмом».

У своєму творі «Крутой маршрут» Євгенія Гінзбург так описує еволюцію слідчих НКВС: «Крок за кроком, у міру виконання однієї рутинної директиви за іншою вони опускалися від людської подоби до звірячої». Якоюсь мірою це стосується всіх, хто займався проведенням у життя системи терору. І сталося так, що саме «Аршинови» вціліли та тішилися життям. Не можна також приховати, що деякі представники теперішнього покоління радянських лідерів вийшли з цієї вікової групи і так чи інакше не могли не зазнати впливу тотальної бруталізації. Інші були комсомольцями в середині 1930-х років, ще інші вступили до партії, коли відкрилися можливості для її поповнення після єжовського терору 1939–1940 рр., тощо. Молодих людей втягували до партії і там піддавали відповідному вишколові, перетворюючи їх на знаряддя проведення «партійної лінії», яка в усі роки існування радянської системи більшою чи меншою мірою мала характерні ознаки терору.

Найогиднішим, мабуть, було те, що масове винищення чоловіків, жінок і дітей освячувалося комуністичною ідеологією. І жахлива практика побудови «нового світу» на кістках людей показала, що ця колись розроблена теорія виявилася надто схематичною, примітивною і нездатною до розв'язання складних соціально-економічних проблем. На догоду їй принесено величезні жертви, і ці жертви були марними.

На Заході подекуди дискутується питання: чи пішли б нинішні керівники СРСР на знищення мільйонів неросіян або на втрати мільйонів власних громадян у війні. На наш погляд, те, що старші провідники були безпосередніми співучасниками геноциду українців та інших народів із метою встановлення суспільного устрою, приписаного комуністичною доктриною, а молодше покоління продовжує мовчазно виправдовувати це, дозволяє розглядати це питання як досить доречне (щодо війни, то приклад Афганістану свідчить сам за себе). Від подій, описаних у цій книзі, не можна відмахнутися як від чогось надто віддаленого, щоби зберігати актуальність. І доки правителі СРСР не створять умови для вільного й відкритого розслідування трагедії, вони залишаться вірними спадкоємцями своїх попередників.

* * *

Як вже неодноразово згадувалося, лише в небагатьох радянських белетристичних творах післясталінської доби можна було знайти деякі правдиво висвітлені факти, що стосуються нашої теми, і ставлення до цих фактів із належною людяністю. Що ж до радянських істориків та експертів, то під час хрущовської «відлиги» та протягом кількох наступних років вони також дістали можливість розкрити певний обсяг фактів і дискутувати на раніше заборонені теми, — втім, ніяким чином не виступаючи проти курсу 1930-х років.

Це викликало гостру реакцію. Після падіння Хрущова С. Трапезников, керуючий відділом науки і техніки ЦК КПРС із гурту неосталінців, піддав нищівній критиці таких учених, як Данилов, за «неправильну оцінку колективізації», «надмірний наголос на певних моментах», «сумнів у необхідності ліквідації куркульства як класу» та ін. А головний теоретичний журнал партії — «Коммунист» — розгромив статтю Данилова, присвячену колективізації, вміщену в «Советской Исторической Энциклопедии». Один спритний науковець навіть доводив, що офіційно поданий розмір урожаю за 1938 р. (77,9 млн т) було занижено, аргументуючи це так: «Чи можливо серйозно думати, що наше велике соціалістичне господарство, устатковане найновішою технікою, давало менше зерна, ніж сільське господарство царської Росії з його дерев'яним плугом і трипільною системою? Якщо величезні зусилля партії щодо соціалістичної реконструкції села були марною справою, значить нова техніка являла собою гроші, викинуті на вітер, а героїчна праця колгоспників, механізаторів і спеціалістів була ні до чого. Але ж у цьому явно немає ані грана логіки». Той же Трапезников публічно затаврував Бухаріна та його однодумців, які, мовляв, «узяли бік куркуля та всіх реакційних сил у країні».

Отож якась полеміка довкола ексцесів колективізації була часами можливою, але не було жодного випадку, щоб факт існування голоду, не кажучи вже про причини його виникнення, потрапив до фундаментальних видань або підручників. Та все ж у зеніті своєї влади Хрущов спромігся коротко згадати про «війну голодом». Тоді ж було дозволено публікацію роману Івана Стаднюка про голод, що, можливо, вказує на намір Хрущова оприлюднити це питання.

Від того часу з-під пера вчених вийшло мало чого правдивого. Небагаті й здобутки белетристики з цієї теми. Напередодні 1983 р., коли працю такого роду майже повністю зупинили, існувала лише купка письменників і редакторів, які заторкували 1930–1933 роки коротко та випадково — хоч кілька разів із дивовижною щирістю, принаймні у підтексті.

Офіційна позиція набула вигляду посилань на так звані «труднощі» та «проблеми». Що ж до голоду як такого, то, наприклад, у «Большой Советской Энциклопедии» він характеризується як «соціальне явище, притаманне антагоністичним соціально-економічним формаціям», коли «десятки мільйонів» потерпають від недоїдання у США та інших країнах. Це явище, мовляв, можна подолати «тільки шляхом соціалістичної перебудови суспільства». Далі «БСЭ» стверджує, що «завдяки ефективним заходам, ужитим Радянською державою, катастрофічна посуха 1921 р. не призвела до серйозних наслідків»; про 1933 рік не згадано взагалі нічого. В англомовному виданні «Soviet Ukraine», що виходить у Києві, в 1970 р. прослизнув сюжет про «значні труднощі з харчовими продуктами» на початку 1930-х років, які пояснюються «недосвідченістю, куркульським саботажем та іншими причинами»; проте ці труднощі, як пишеться далі, були зліквідовані за допомогою уряду. Наведемо ще одне джерело, вже найближчих років. Радянське посольство в Оттаві 28 квітня 1983 р. випустило комюніке «Про так званий голод на Україні». Головною причиною нестач продовольства в ньому називається посуха, належна увага приділяється і «багатим селянам», які займалися «саботажем, терором та вбивствами». Щодо «зменшення кількості українського населення», то воно було, мовляв, аж ніяк не істотним у цей «далеко не трагічний період, сповнений енергійної праці та безприкладного ентузіазму».

Отже, як виглядає, поки що мізерно мало ознак того, що режим має намір визнати своє минуле і дозволити людям знати всю правду. Для тих, хто сподівається, що радянська система може еволюціонізувати і стати менше прив'язаною до своїх догм, першим кроком було б, принаймні, визнання того, що дійсно сталося у 1930–1933 рр. Це, звичайно, стосується й інших, досі не розкритих «білих плям» радянської історії. Причому це визнання і відшкодування втрат жертвам трагедії — питання не лише моралі. Доки не буде визнано хибність усієї аграрної політики, сільськогосподарське виробництво СРСР і далі працюватиме зі шкідливими наслідками. Якби радянське керівництво було б готове розпрощатися, після стількох років невдач, зі своїми забобонами у цій сфері, можна було б сподіватися, що тягар інших його ідеологічних переконань і особливо тягар невиліковної ворожості до інших ідей, а на світовій арені — до держав, заснованих за іншими принципами, міг би поступово