Анджей Сапковський - Lux perpetua

вага старої деревини, усе це, немов храм Даґона на филистимлян, повалилося на Чорних Вершників, придавило і роздушило їх так, що вони навіть не встигли розкричатися.

Тільки одна нога стирчала з-під купи балок, одна нога в чорному наголіннику і чорному сабатоні. Стирчала і здригалася.

Самсон важко дихав, не в стані вичавити з себе ні звуку. Він тільки сіпнув Рейневана за плече.

Залишалася ще робота, яку треба було зробити.

* * *

Чорні Вершники пхалися у ворота комори. Рікса поклала одного, всадивши в нього дві кулі з самопалів, які подавав Тибальд. Але інші вирвалися на майдан, а за ними, вже на конях, вилетів Стінолаз із рештою. Один з коней тут же став дибки і повалився, Рейневан уже був на полі бою зі своїм мисливським арбалетом. Другого коня застрелив з гандканони Тибальд, причому сам мало не загинув: один із Вершників заїхав йому навперейми і вже був здіймав меча, коли запущений Самсоном гудендаг змів його із сідла. Тибальд яструбом кинувся на лежачого і всадив йому корд під горжет. Рікса тим часом заколола другого лежачого.

Шарлей безстрашно перебіг дорогу Стінолазові, з розмаху рубонув його коня по передніх ногах. Кінь зарився храпами в землю, Стінолаз вилетів із сідла і покотився по втоптаній землі. Дус фон Пак пронизливо крикнула, обернула коня, кинулася на Шарлея зі списом. Демерит не запанікував, не утікав, чекав, тримаючи фальшіон обіруч. Дус піднялася у стременах і замахнулася списом. Цієї миті стріла з Рейневанового арбалета влучила її коневі в шию. Кінь кинувся. Дус упала, гримнулася об землю.

Стінолаз зірвався на ноги, кинувся до останнього з Вершників, стягнув його з коня, сам скочив у сідло. Побачив, що до нього біжить Самсон, що Рікса і Тибальд набивають рушницю. Різким рухом підняв обидві руки, виконав ними у повітрі складний жест, викрикнув заклинання. У піднесених долонях виросла і почала швидко набухати куля вогню.

Побачивши, до чого йде, усі кинулися шукати сховку. Але Стінолаз ні в кого конкретно не цілився — просто кинув вогненну кулю вгору. Там, угорі, вона і вибухнула з громовим звуком.

Скориставшись сум'яттям, Стінолаз чвалом під'їхав до Дус, яка саме піднімалася, затягнув її на коня і кинувся галопом, у напрямі горбка, на якому стояв вітряк. Рікса випалила в них із гандканони, але промазала.

Рейневан не промазав.

Поцілений стрілою чорний огир заверещав, кинувся, хвицнув крупом, скинувши своїх вершників. Стінолаз і Дус кинулися навтьоки. Дус накульгувала.

Рейневан схопив одного з коней, які бігали по майдану, скочив у сідло, кинувся навздогін. Стінолаз обернувся, побачивши кінські зуби над самою головою, завив від страху. Але розважно відскочив, підняв руку, прокричав заклинання. З його пальців вистрелив сніп іскор, вогненних голок. Кінь заіржав, став дибки. Рейневан упав, розтрощивши своєю вагою жердини плоту. Стінолаз схопив віжки, скочив у сідло. І галопом кинувся навтьоки.

* * *

Дус фон Пак стояла на вершині сходів, що вели до вітряка. З кордом наголо, розвіяним волоссям і вишкіреними зубами. З її горла виривалося нелюдське хрипіння, схоже на люте завивання оскаженілої кішки.

Шарлей уже відкривав рота, щоб закликати її кинути зброю і здатися, але Рікса зупинила його, покрутила головою. Вона глянула Шарлеєві в очі, він зрозумів.

Нема пардону.

Вони схопили дверцята від хлівця, які приволік Тибальд, скористалися ними, як щитом, вдираючись по сходах. Притиснули Дус до дверей, проштовхнули її всередину, увірвалися за нею.

Повіяв вітер, крила вітряка обернулися, рушив і заторохкотів механізм передачі.

Шарлей схопив Дус за руку, витиснув корд з пальців. Дус висмикнулася, дістала ніж. Рікса вдарила її держаком тесака. І штовхнула. Прямо на привідний вал, пальчасте колесо і систему зубчатих передач.

Повіяв легкий вітер.

Дубовий триб передачі схопив плече Дус, вгризся із хрускотом, ніби вовк зубами. Тріснула кістка. Дус завила. Почала сіпатися, але триби не пускали. Знову злегка повіяло, механізм запрацював, колесо натиснуло на триб, триб вперся в груди Дус. Дус завила так, що пил посипався з усіх щілин.

Шарлей і Рікса перезирнулися. Знизали плечима. І вийшли.

Біля східців чекав Тибальд. Трохи далі Самсон допомагав іти Рейневанові, який насилу переставляв ноги.

— І що? — запитав Тибальд, головою показуючи на вітряк. — І що?

— Нічого, — холодно відповіла Рікса. — Чекаємо вітру.

* * *

У повітрі відчувалося наближення вітру. Стінолаз був уже далеко. Тепер він зупинився і розвернув коня. Озирнувся.

Прислухався. Відстань була велика, але він чув.

— Не залишай мене! Не залишай! Не залишай мене саму!

Обличчя Стінолаза не здригнулося. А за мить з сідла зірвався, тріпочучи, великий птах. Зірвався, піднявся і полетів у небо, в низькі хмари. Полетів і зник.

— Не залиша-а-а-а-а-а-а-а…

Вітер завив. Крила вітряка здригнулися. Потім рушили, з помітним зусиллям, долаючи опір. А потім уже крутилися плавно і без перешкод.

Останнього з Вершників, роззброєного, без шолома, Рікса і Тибальд загнали під ворота покинутого сараю. Вершник упав на коліна, благаючи пощади. Але цього дня пардону не давали. Тибальд ухопив Вершника за волосся, а Рікса коротким рухом всадила йому стилет під підборіддя, ввігнавши лезо аж по рукоять. Заколотий повалився в конвульсіях на ворота, відчинивши їх своєю вагою. Рікса, щось почувши, зазирнула всередину.

— Рейневан! — пронизливо крикнула вона. — Рейневан! Сюди! Швидко!

— О Господи! — Тибальд теж заглянув, відсахнувся. — О Господи…

Прибігли Шарлей і Самсон. Рейневан їх випередив. Увірвався всередину, відштовхнувши голіарда і мало не збивши з ніг Ріксу.

Усередині на соломі лежала…

— Ютта!

Він кинувся до неї, впав на коліна. Схопив за плечі.

Першим, що він відчув, був мокрий жар. Вона була така гаряча, що майже горіла вогнем. Очі були заплющені, її трясло, бив дрож.

— Ютто! Це я! Я тут! Ютто!

— Рейневан… — вона відкрила очі. — Рейневан?

Він обійняв її. І тоді відчув страшний, просто крижаний холод її рук. Глянув — і обмер. Шкіра долоні була блакитного ко льору, який ближче до пальців переходив в індиго, а на самих пальцях — у глибокі відтінки пурпуру.

Тремтячими пальцями він розгорнув її сорочку. І хоч як старався, проте не зумів стримати розпачливого зойку.

Темно-сині плечі, груди і живіт Ютти були густо вкриті пухирями і фурункулами. Майже на очах виростали нові. Деякі лускали, з них сочилася кров. Вона почала дрижати, спазматично тремтіти, він її накрив і обгорнув плащем. Ютта глянула на нього непритомним поглядом.

— Рейневане… Холодно…

Він накрив її другим плащем, який йому подав Самсон. Ютта міцно схопила його за руку. Хотіла щось сказати, мало не захлиснулася кров'ю. Він нахилив її голову, щоб вона могла спльовувати.

— Що