Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

голоси так дивно звучали в старезному рубленому домі Кия; вже не в стравниці, а скрізь — на верху терема і внизу — бряжчав посуд; у палатах, де раніше пахло липою й воском, потягло смаженим м’ясом, вином.

Шум і голоси в теремі збільшувало ще й те, що тут одразу ж з’явились, забігали, заприсідали жони горянських бояр і воєвод, їхні чудові, напрочуд красиві, але смішні в простоті своїй дочки — їм не терпілось швидше познайомитись, удостоїтись слова цариці Анни, торкнутись, бодай торкнутись її сріблястого одягу кінчиками пальців.

Князь Володимир поспішає. Він нагадував людину, що, провалившись на молодому ще, крихкому льоду, борсається, витрачає всі сили, але тільки трощить лід навкруг себе, збільшує й збільшує ополонку, відчуває глибінь під собою, потопає…

Проте він сам не розумів цього — йому здавалося, що варто зробити ще один-два потрібних кроки, і все заспокоїться, стане на місце — треба охрестити нарешті Київ, прийняти в теремі жону Анну й усіх, що прибули з нею, а там у городі й у його душі настане спокій, тиша.

Він велить наступного ж дня зібрати над Почайною всіх людей Києва — бояри, мужі, тіуни поспішають виконати його загад. Він велить за звичаєм руським зробити пир на честь прибулих гостей і жони Анни, радиться з воєводами, де і як його влаштувати.

Багато з цих бояр і воєвод їздили до Константинополя, деякі з них бували й на урочистих прийомах у імператорів, через що кажуть, що слід влаштувати пир не в гридниці, де звичайно раніше пирували з дружиною, а в Золотій палаті, як це роблять у Константинополі…

Князь Володимир згоден, і не тому, що так робиться в Константинополі, — зробити пир у широкій, просторій Золотій палаті набагато краще, аніж у тісній, душній гридниці.

Разом з кількома боярами й воєводами він заходить до Золотої палати, щоб порадитись, де і як слід посадити гостей, де поставити столи, якими переходами носити страви… Це не дрібниці, ні, у Візантії, — стверджують бояри й воєводи, — сидять за чином, василевси нібито возносяться над усіма…

— І про доспіхи княжі слід подумати, — кажуть бояри. — Негоже, княже, щоб тут, де йтиме пир, висіли щити, мечі.

Князь Володимир погоджується з боярами — негоже, справді, щоб тут, де вони утверджуватимуть мир з Візантією, висіли мечі й щити.

— Що ж, ми їх приймемо, — каже князь Володимир.

Воєводи одразу ж ідуть до стін, знімають доспіхи давніх князів, кладуть їх просто на підлогу.

— Але ми їх збережемо, — продовжує князь, — візьміть, воєводи, ці доспіхи й сховайте в інших палатах.

Тепер Золота палата готова, ввечері тут буде пир.

Зашуміла, загомоніла Гора — вперше за багато літ, а може й століть, князь київський справляє пир у Золотій па латі.

Звичайно, не всі бояри й воєводи, а тим паче мужі Гори, могли попасти на цей пир. Князь Володимир запрошував у Золоту палату не всіх — через тіунів своїх і ємців; а тому багато горян, не попавши в терем, товпились у дворі перед ґанком, щоб якщо не бачити, то хоч чути, як пирує з грецькими гостями князь.

Про одного сміливця — боярина Куксу — розповідали, що він у нестримному своєму бажанні якщо не чути, то хоч бачити тих, які пирують, заліз на високу липу напроти вікон Золотої палати, вмостився там на якійсь гілляці, сказав: «Зрю», але зірвався, полетів з липи, зламавши собі в час, коли летів і коли падав на землю, троє ребер ще й ключиці… «Дивись, щоб не було тобі, як Куксі», — говорили з того часу про неситих і завидющих на Горі.

Хто ж попав усе-таки до Золотої палати, довго потім розповідав, як гості візантійські сукупно з боярством і воєводством Гори сідали за столи, де було накладено, насипано, нарізано все, чого душа бажає, як у двох кінцях палати напереклик величально співали хори руський і грецький, як вийшли на поміст і сіли в кріслах князь Володимир і цариця грецька Анна, як усі кричали руськими словесами: «Слава князеві Володимиру й цариці Анні!» й грецькою мовою «Ісполайте деспоте!», як князь і цариця благословляли людей, яства, питіє, після чого й почався пир…

А в цей же час на Боричевому узвозі над Почайною, на Подолі біля торгу, на далекій навіть Оболоні ходили боричі, збирали людей, кричали:

— Князь Володимир велів заутра зібратися всім над річкою Почайною, там буде хреститись Русь…

Безвітря стояло над Дніпром, на плесі відбивалися важкі багряні хмари, голоси боричів чулись усе далі й далі…

Пир на Горі ішов і вночі, а в цей час, коли велика темнота поглинула Дніпро й береги, туди з ярів, кущів, скрадаючись на сірому тлі пісків, пішли й поповзли якісь тіні.

Невідомі сходились біля лодій, сіли в них, поклали в кочети весла, стали на стерна, відштовхнулись від берега, попливли за течією, щоб ніхто не чув.

Хмари все не сходили з неба, темні, тепер вони висіли над самою водою, все сповивала пітьма, тільки на Горі блимало, як хижі очі, чимало вогнів — там пирував з боярами, воєводами й гостями візантійськими Володимир-князь.

— Не будемо слишати, заткнемо уші своя, підемо в пустині й ліси, — говорив на лодії головний жрець Перуна Віхтуй.

— А вони да погибнуть у зловірі своїй, — озивались жерці бога Волоса з Подолу.

Лодії пливли далі й далі, під склепіння важких темних хмар, в глибінь Дніпра, в ніч.

7

Заутра вся Гора була готова до хрещення — воєводи, бояри, їхні жони й діти, вся княжа родина — дочка й сини, дворяни, холопи — нічого не пили й не їли, як веліли священики. Боричі кричали про загад князя Володимира край узвозу над Почайною, з високих пнів на торговищі, скрізь по Щекавиці, Дорогожичах, Оболоні; верхи їздили по всьому городу й кликуни, що трубили в роги й переказували слово княже.

На світанні князь Володимир вийшов із своїх покоїв і попрямував до Золотої палати, де на той час зібрались усі бояри, воєводи, мужі.

Ні, це вже був не син рабині — в блискучому, сріблом шитому дивітисії крокував він до помосту, на його голові сяяла золота корона, в правій руці василевс тримав скіпетр, поряд з ним дрібно ступала одягнута в порфіри, нарум’янена, красива цариця Анна, за ними, як це можна бачити нині на іконах, ішли смутні, в нові царські ризи одягнуті, з молитовниками в руках діти.

У глибині Золотої палати протяжно і через те нібито