Семен Дмитрович Скляренко - Володимир

— Імператори зробили все, як я вимагав, — промовив Володимир, — дали вінець…

— Слава василевсу!.. — заволало кілька бояр.

— …вони віддали мені в жони царівну Анну, з якою я повінчався в Херсонесі…

— Приймемо твою жону, а нашу царицю достойно, — лунало в палаті.

— …і ще вирішив я зробити так, як того жадали ви, мужі мої, — охрестити руських людей.

— Добре зробиш, княже, добре!

— Але хреститимуть вас не патріарх константинопольський і не його єпископи та священики; у городі Києві здавна живуть священики, іже прийшли з Болгарії, нині з нами приїхали з Херсонеса Анастас і Іоанн — вони охрестять Русь.

Це справді була перемога бояр і мужів-християн, вони домоглись того, що хотіли, і тепер не могли та й не хотіли ховати свою радість.

— Славен наш князь! — лунали в палаті збуджені голоси, в потоках сяйва нового дня було видно, як бояри цілують воєвод, воєводи — бояр, як чоломкаються мужі старші й нарочиті.

Але не всі думали так одностайно й дружно. У хвилину, коли в палаті затих шум, затихли голоси, десь у кутку пролунало:

— А як бути, княже, з старими богами, требищами і жерцями нашими такожде?

Це була дуже відповідальна, страшна хвилина — у князя запитувала не одна людина, а Руська земля: як бути з ідолищами, що височать скрізь по Русі, з требищами в городах, весях і на погостах, де досі складались жертви, з жерцями й волхвами, які служили богам, і нарешті, зі всіма тими людьми, що вірять ще старим богам?

Просити в когось поради, запитати в бояр, воєвод, мужів, що стоять тут, у палаті, — ні, проминули ті часи, коли князь, чи то їдучи на брань, чи устрояючи землі, звертався до них і сукупно з ними вирішував усі справи; нині він мусить думати й вирішувати сам, бо це не брань, не дань, йдеться про найголовніше — про душі, серця людей, про віру…

Та й що, що можуть сказати князеві бояри, воєводи, мужі? У кожного з них своє серце й душа, тут є багато християн, та є ще й язичники, які не скоро, а може, й до смерті не зречуться старого закону. І не тільки тут, так скрізь — в усіх землях, городах, весях Русі — старе живе поряд з молодим, молоде плодюче, старе живуче, воно чіпко тримається за отчу землю…

Що ж робити? Сказати, що все мусить бути, як і допреже, що нове може жити поряд із старим, тоді, либонь, загине в гущавині старого нова поросль, сказати, що старе повинно загинути і має право жити тільки нове…

Імператор, — так, у цьому слові було все — він глава Русі, господар земель, віднині йому, як імператору й пастиреві, покоряються й душі людські, дивись, імператоре Володимире, на які вершини ти зійшов, дивись і жахайся!

Відступати тепер Володимир уже не міг. Дуже твердо, впевнено й владно імператор Володимир сказав:

— Велю повалити всіх ідолів земель, знищити требища, охрестити Русь…

— Слава, слава князеві Володимиру!

Головний жрець Перуна, що стояв у кутку палати, ступив назад, зник за дверима.

6

Через кілька днів до Києва прибуло лодійне воїнство, разом з яким їхала цариця Анна.

На березі Почайни зібравсь тоді весь город — Гора, перед граддя, Подол, Оболонь, — адже це їхали вої, що пролили власну кров, перемогли ромеїв і прибили щит над ворітьми Херсонеса, змусили імператорів укласти почесний мир; багатьох з воїв, які навесні вирушали з Києва, не було на лодіях — життям своїм вони заплатили за перемогу Русі.

Над Почайною про це не говорили. Попереду всіх людей на березі Почайни стояли горянські бояри, воєводи, мужі ліпші й нарочиті, множество їхніх, одягнутих у найкращі одяги й обвішаних оздобами, жон і дочок, а на чолі їх усіх князь Володимир — вони прийшли зустріти в городі Києві сестру імператорів ромеїв царицю Анну, що нині була жоною князя.

Не було тут дітей князя Володимира — він не просив і, певне, сам не хотів, щоб вони зустрічали його жону, самим дітям було дуже боляче бачити в славі не матір, а мачуху…

Город Київ зустрічав Анну достойно. Хто думав про ту жону, що не діждалась з походу свого чоловіка і цього ранку плакала, заломивши руки, над Почайною, що їм було до отця, який, втративши єдиного сина, стояв і дивився нині безтямними очима на плесо, де навіки втонула його радість? Хто, хто з них думав про дітей, що цього ранку стали сиротами?!

Оточена єпископами й священиками, на берег сходила цариця Анна. Щоб у багряні її черевики не попав пісок, вистелені були червоні килими, під ноги їй боярині й воєводші кидали квіти з київських садів, привезений з Херсонеса хор співав василевсам величання, а Гора, дужа, незборна Гора ревла багатьма голосами незрозумілі й нові для киян слова:

— Слава василевсам! Слава! Слава!

Князь Володимир зустрів, обняв і поцілував одягнуту в сріблясту туніку, з червоним корзном на плечах царицю Анну… Може б, він цього не зробив, коли б знав, що в цю годину біля вікна палати на Горі стоять і дивляться на нього сини його й дочка — тіні жони Рогніди. Втім, зараз він не думав і не міг уже думати про них і Рогніду, — на берег сходила нова його жона — василіса Анна.

Позаду лишились лодії, на яких стояли цілі й покалічені вої, на березі лишились жони-вдови, діти-сироти… Урочистий похід дуже повільно — під блакитним київським небом, серед зелених дерев і багатства квітів, з гучними криками, співами — підіймався Боричевим узвозом, став перед ворітьми, де почеплені були знамена всіх земель Русі, і зник за стінами, де на городницях мідяно дзвонили била…

І тоді на Горі в теремі княжому почалося те, чого тут ніколи не бувало, — в палатах, покоях, світлицях, переходах зазвучали чужі, незнайомі й незрозумілі голоси — кілька покоїв віддані були цариці Анні й жонам, які їй прислужували, скрізь, на верху й унизу, в кімнатах обабіч сіней розмістились придворні жони, сли, священики, слуги, гості з Візантії.

Втім, вони не були тут гостями — цариця Анна і всі, іже з нею, приїхали до Києва надовго, назавжди, вона й вони були нині господарями княжого терема, це доля судила їм тут жити.

І враз усе нібито змінилось у теремі — зникла одвічна суворість покоїв і палат, де раніше говорили притишеними голосами, — чужа мова, чужі