Стівен Кінг - Острів Дума

Джимі кивнув:

— Зрозуміло, проте...

Я подивився на нього:

— Перепрошую?

— Здається, ви ще не встигли обійти галерею, таким чином не бачили, що всі ваші картини відмічено червоними колечками, — пояснив Джимі, розпашіло усміхаючись. — Усі ваші картини й етюди, які пропонувалися на продаж, уже куплені.

— Тридцять полотен і чотирнадцять етюдів, — уточнив Джейкоб Розенблат. — Нечувано!

— Але ж... — у мене заніміли губи. Я бачив, як Даріо дістав з шухляди тацю з бокалами, прикрашеними зображеннями квітучої гілки, такої ж, як на пляшці шампанського Perrier Jouёt. — ... але ж на «Дівчину і Корабель №7» була виставлена ціна сорок тисяч доларів!

Розенблат видобув з кишені свого чисто чорного костюму згорнуту паперову стрічку, такі зазвичай вилізають з комптометру.

— Картини заробили чотириста вісімдесят сім тисяч доларів, а етюди ще дев’ятнадцять. Загальна сума трохи перевищує півмільйона доларів. Це найбільша сума з тих, що були сплачені в галереї «Ското» за роботи з персональної виставки. Неймовірний рекорд. Мої вітання.

— Геть усі продано? — спитав я таким кволим голосом, що ледь сам себе почув. На що Даріо тицьнув мені в руку бокал з шампанським і кивнув.

— Якщо ви вирішите продати «Дівчину і Корабель №8», я певен, вона одна потягне на сто тисяч доларів.

— Удвічі більше, — проказав Джимі.

— За Едгара Фрімантла на початку його блискучої кар’єри! — проголосив Розенблат, піднімаючи бокал.

Ми цокнулися й випили, не маючи ще поняття про те, що моя блискуча кар’єра практично вже добігає кінця.

Там ми отримали перепочинок, мучачо.

— 4 —

Коли я, розігруючи швидкісні гамбіти розмов, пробивався крізь натовп назад до моєї родини, поряд зі мною вигулькнув Том Райлі.

— Бос, вони неймовірні, — сказав він. — Але вони ще й трохи лячні.

— Вважатиму це за комплімент, — відповів я. Насправді мені самому було трохи лячно балакати з Томом, пам’ятаючи, що я для нього зробив.

— Безперечно це комплімент, — сказав він. — Послухайте, ви шукаєте вашу родину. Зараз я їх знайду.

Він смикнувся вперед, але я встиг ухопити його за лікоть.

— Тримайся мене, — сказав йому, — разом ми розженемо з дороги всіх роззяв, бо сам я й до дев’ятої не дійду до Пам і дівчаток.

Він засміявся. Старий Томмі добре виглядав. Від того дня на озері Фален він поважчав на декілька фунтів, хоча я десь читав, що іноді такий ефект мають антидепресанти, особливо на чоловіків. Йому ці фунти пішли на краще. Зникли западини в нього під очима.

— Як взагалі тобі велося, Томе?

— Та той... по правді... я депресував, — він підняв руку так, ніби відмовляючись від співчуття, якого я йому не пропонував. — Це від хімічного дисбалансу, погана справа залежність від пігулок. Спершу вони забруднюють тобі мозок — зі мною принаймні так і було. Я їх покинув пити на якийсь час, але тепер приймаю знову і життя налагодилося. Це або фальшиві ендорфіни так були подіяли, або весна в нашому Озерному краї.

— А як там «Фрімантл компані»?

— На папері компанія в прибутках, але без вас там зовсім не та робота. Я сюди їхав з думкою, що, може, вдасться вас затягти назад. А як побачив, що ви тут поробляєте, то й зрозумів, що про повернення в будівельний бізнес й балачки, либонь, не варто починати.

— Авжеж, я теж так вважаю.

Він показав рукою на полотна в центральному залі.

— Що вони насправді означають? Мені дійсно це цікаво, без брехні. Тому що — я не кожному таке сказав би, — вони нагадують мені те, що відбувалася у мене в голові, коли я покинув пити свої пігулки.

— Вони — просто фантазії, — відповів я, — алегорії, тіні.

— Що таке алегорії чи тіні я розумію, — сказав він. — Просто варто стерегтися, щоб вони не відростили собі зуби. Бо вони таки можуть. А тоді якось простягнеш руку ввімкнути світло, щоб їх розігнати, а вже пізно, їхня сила вирвалася назовні.

— Але тобі, бачу, значно краще.

— Так, — погодився він, — Пам мені дуже допомогла. Я можу розповісти дещо, хоч ви, можливо, й самі це давно знаєте.

— Звісно, кажи, — відповів я, сподіваючись лише, що він не стане ділитися зі мною тим фактом, що вона, кінчаючи, іноді реготала йому прямо в обличчя.

— Вона має велику силу прозірливості, але мало такту, — промовив Том. — Це вельми жорстока комбінація.

Я промовчав... але зовсім не тому, що він не мав рації.

— Вона не так давно зробила мені коротке напоумлення, щоб я поберігся, і воно потрапило в яблучко.

— Справді?

— Справді. І судячи з неї, Едгаре, ви й самі якимсь чином були причетні до того напоумлення. Гадаю, мені варто знайти вашого приятеля Камена і спробувати його розговорити. Перепрошую.

Дівчатка й Рік, жваво щебечучи, тіснилися перед полотном «Ваєрмен дивиться на захід». Натомість Пам застигла посеред схожої на ряд кіноафіш серії «Дівчина і Корабель» і здавалася мені занепокоєною. Стривоженою. Підізвавши мене помахом руки, вона вже не гаяла часу, щойно я опинився поряд.

— Дівчинка на цих картинах — це Ілса? — вона показала на «№1». — Спершу я вирішила, що ця фігура з рудим волоссям, скоріш за все, та лялька, котру тобі після аварії вручив доктор Камен, але точно така картата сукенка була в нашої маленької Ілси. Я їй тоді її купила в дитячій крамниці Ромперс. А ось тут... — тепер вона вказувала на «№3», — я можу присягтися, що це та сукня, в якій вона пішла до першого класу, саме ця сукня була на ній, коли вона зламала собі руку, в той чортів вечір, коли ми поверталися з перегонів серійних автомобілів!

Ну от, приїхали. Я пам’ятав так, що рука нібито була зламана, коли ми поверталися з церкви, але це мізерний збій у великому вальсі пам’яті. Є речі важливіші. Важливим було те, що унікальна позиція Пам дозволяла їй ясно бачити суть крізь увесь той туман і дзеркальні відбитки, що критики їх звуть мистецтвом. Принаймні так було в моєму випадку. В цім сенсі, а вірогідно, також у багатьох інших, вона залишалася мені дружиною. Схоже, лише час може виписати справжній документ про розлучення. Та й той документ, у найкращому випадку, буде лише частково законним. Я обернув