Стівен Кінг - Острів Дума

її до себе. На нас дивилося чимало людей і, гадаю, багатьом з них це видавалося обіймами. Якоюсь мірою це й були обійми. Я вловив погляд її розширених зляканих очей і почав шепотіти їй у вухо.

— Так, дівча у човні — це Ілса. Я ніколи не збирався зобразити її там навмисне, бо я взагалі нічого не малюю навмисне. Я навіть не здогадувався, що збираюсь малювати цікартини, аж поки дійсно не почав їх малювати. Але оскільки вона на них показана зі спини, ніхто її ніколи там не впізнає, якщо ти або я нікому про це не розповімо. А я не розповім. Проте... — Я відступив від неї, її очі залишалися розширеними, а вуста розкритими, немов в очікуванні поцілунку. — Сама Ілсащось про них казала?

— Та казна-що, — вона вхопила мене за рукав і потягла до «№7» і «№8». На обох картинах дівчина в човні була в зеленій сукні з бретельками, що перехрещувались на її оголеній спині. — Вона сказала, що ти, либонь, читаєш її думки, бо якраз цієївесни саме таку сукню вона замовила по каталогу Ньюпорт Ньюз.

Вона знову озирнулася на картини. Я стояв мовчки поряд, не заважаючи їй дивитися.

— Едгаре, мені вони не подобаються. Вони не такі, як решта, ці мені не подобаються.

Мені згадалися слова Тома Райлі: «Ваша колишня має велику силу прозірливості, але мало такту». Пам промовила стиха:

— А ти раптом не знаєш чогось про Іллі такого, що не мусив би знати? Ну, як ти тоді взнав про...

— Ні, — відповів я. Але серія «Дівчина і Корабель» тепер непокоїла мене ще більше, ніж завжди. Частково тут подіяло й те, що всі картини висіли в ряд; їхня акумульована химерність стала для мене ударом.

«Продай їх, — це висловила свою опінію Елізабет. — Скільки б за них не давали, продай їх».

І я розумів її настрій. Мені не подобалося бачити мою дочку, хай хоч і в подобі дитини, вік якої вона давно переросла, так близько від прогнилого борту цього вітрильника. А з іншого боку, мене здивувало, що Пам відчула лише замішання й тривогу. Та звісно, картини вже не зможуть якось на неї подіяти.

До того ж вони тепер перебували поза межами острова Дума.

До нас приєдналася молодь, Рік з Меліндою обіймалися.

— Тату, ти геній, — заявила Мелінда. — Рік зі мною згоден, правда, Рік?

— Безсумнівно, — погодився Рік. — Я теж так думаю. Я був приготувався демонструвати... ввічливість. А замість того не можу знайти слів, якими міг би вимовити своє захоплення.

— Дуже приємно, — сказав я, — мерсі.

— Тату, я тобою пишаюся, — сказала Ілса й обняла мене. Пам пустила очі собі під лоба, в цю мить я міг би дати їй жартома ляпаса. Натомість я обняв Ілсу і поцілував її в маківку. І тут від вхідних дверей галереї пролунав захриплий від паління голос Мері Айр, котра в правдивому здивуванні просто заволала: «Ліббі Істлейк! Чорти мене забирай, я не можу повірити власним очам!»

А я не міг повірити власним вухам, але коли від дверей, де зібралися потеревенити й ковтнути свіжого повітря справжні цінителі, поширилися спонтанні оплески, я зрозумів, чому так запізнилися Ваєрмен і Джек.

— 5 —

— Що? — спитала Пам. — Що там?

Я підхопив її під одну руку, Іллі під іншу і потяг обох до входу, Лінні з Ріком хутко рушили слідом за нами. Аплодисменти зростали. Публіка, витягуючи шиї, дивилася в бік дверей.

— Едгаре, хто там?

— Мої найкращі друзі на острові, — а відтак до Ілси: — Там і та леді, яку ми бачили з машини, пам’ятаєш? Вона виявилася не Нареченою Хрещеного Батька, а Дочкою. Її звуть Елізабет Істлейк, вона просто чудо.

Очі в Ілси палали цікавістю.

— Це та стара дівуля у величезних синіх «конверсах»?

Натовп — здебільшого не перестаючи аплодувати — розступився перед нами і я побачив усіх трьох у передпокої, де на двох столах стояло по чаші з пуншем. Мені почало щипати очі, до горла підступив клубок. Джек був одягнений у новісінький сірий костюм, зазвичай розкуйовджена серферська зачіска була акуратно пригладжена, що робило його схожим одночасно на молодшого менеджера в Бенк оф Америка й незвично високого семикласника в День відкритих дверей. Візок Елізабет котив Ваєрмен. Він був у вилинялих джинсах без паска і лляній білій сорочці з круглим викотом, що підкреслювала його глибоку засмагу. Волосся він зачесав назад і я вперше помітив, який він гарний, як той Гарисон Форд, коли йому було під п’ятдесят.

Але в центрі уваги перебувала Елізабет, Елізабет, котрій аплодували навіть тутешні новачки, що не мали зеленого поняття, хто вона така. Вона була вбрана у чорний брючний костюм з бавовняної рогожки, просторий, але елегантний. Її зачесане вгору волосся покривав газовий серпанок, сяючий в галерейному освітленні, мов діамантовий. З шиї на золотому ланцюжку звисав різний, зі слонової кістки, кулон, а ноги були взуті не у франкенштайнівські кеди, а в лаковані бальні туфлі яскраво-пурпурного кольору. Між покривлених пальців її лівої руки стирчав інкрустований золотом мундштук з незапаленою сигаретою.

Вона дарувала посмішки на всі боки. Ваєрмен притримав візок, коли до нього підступила Мері, даючи їй можливість поцілувати Елізабет в щоку й щось шепнути їй на вушко. Елізабет кивнула їй і щось сама шепнула у відповідь. Мері реготнула, відтак погладила Елізабет руку.

Хтось продерся повз мене. Джейкоб Розенблат з мокрими очима й почервонілим носом. За ним Даріо й Джимі. Розенблат укляк поряд з візком, його кістляві коліна хруснули, мов стартові пістолети, і запричитав: «Міс Істлейк! О, міс Істлейк, ми так давно вас не бачили, і ось ви... о, який прекрасний сюрприз!»

— Невже це ти, Джейку, — впізнала вона й притисла його лису голову собі до грудей, між яких та відразу стала схожою на велике яйце. — Красивий, як Богарт![329]

Помітила мене й... підморгнула. Я відповів їй тим же, але мені важко було утримувати в себе на обличчі радісний вираз. Попри посмішку, вона виглядала змарнілою, дуже втомленою.

Я підняв очі на Ваєрмена і він ледь помітно знизав плечима.

— Вона наполягала, — сказав він. Джек кивнув, підтверджуючи.

Тим часом Розенблат рився у себе в кишенях. Нарешті він дістав таку зашмаровану коробку сірників, що вона, певне, колись без паспорта потрапила до Сполучених Штатів