Роман Іванович Іваничук - Мальви. Орда

Молився разом з людьми і Єпіфаній, бо не була ця поганська молитва противна Христовій науці, і все ж дивувався чернець, що із сивої давнини до нинішніх днів дійшли язичницькі обряди.

— Ти волхв? — спитав Єпіфаній старого.

— Так, я живу вже тисячу років і знаю, що наш час розпочався набагато скоріше, ніж відбулося хрещення на Почайні. Ми вічні і вічну віру русичів мусимо відновити в Україні в цей поганий час. Тільки своя, не принесена чужинцями релігія може втримати нас при житті.

— Найповажніший старче… — Єпіфаній поклонився волхвові в пояс, передчуваючи, що в розмові з ним зможе розвіяти свої сумніви щодо помильності чи непомильності Господньої, які вкралися в його душу, коли зайшов до храму Природи. — Ніколи людський розвиток не повертався до своїх джерел, щоб наново розпочати дорогу, бо таким чином не просунувся б ні на п’ядь уперед: ми повинні нині вдосконалювати, як науку духовності, сущу релігію, а не повертатися до її дитинства — поганства.

— Чи можливо, сину, — спокійно відказав волхв, — щоб отрок, який тільки–но вступив до фари[192], зразу ж оволодів премудростями піїтики і риторики? Вашим предкам не дали послідовно розвинути свій духовний світ, їм накинули не властиву їхній природі чужу релігію, яку вони прийняли згодом не почуттями й не розумом, а на віру. І тому залишився наш народ без свого Бога. Бо не можна пізнати вищий ступінь Духу, не знаючи нижчого. І ще треба зважити, чи язичницький ступінь єсть нижчим. Сядьмо перед жертовним каменем і понатужмо свої змисли для пізнання.

Волхв був одягнутий у довгий блакитний подир, що носили колись гебрейські первосвященики, він тим підкреслював старожитність своєї релігії, сів на приступку жертовного каменя обличчям до громади, погладив сиву бороду, звів острішкуваті брови й довго вдивлявся в Єпіфанія, ніби пізнавав його. Мовив:

— Я почув твої думки і сумніви, як тільки–но ти ступив до храму Природи. Маю чуття, що не розвинулося у вас, діти мої. Саваот примушує вас сліпо вірити в нього, він не розкриває перед людиною своїх таємниць. Мало того — жорстоко карає тих, хто наближається до потаємного. Саваот боїться свого власного творіння: збагнувши, що людина прагнутиме зрівнятися з ним, через змія намовив праотців до гріха, щоб мати право потім знесилити їх покарою; наклав на людей печать, щоб вони воювали між собою і знищували свій розум; Саваот, боячись людської єдності, змішав мови у Вавилоні… Ваш Бог вибирає собі для випробування народи і не шкодує їх, бо він для них чужий. Чи в римському, чи в грецькому, а чи в московському одязі приходить до них однаково чужий. Ви для Саваота — ніби бджоли в дуплі: схоче — залишить вам мед, схоче — забере. Забагнеться йому — і вб’є Авраам сина, а ні — живий залишиться Ісаак. Саваот випробовує проказою Йова — чи не збогохулить бува пророк? За те, щоб зберегти в собі пророчий дар, він мусить каятися в несподіяному. Навіщо це? А для того, щоб ви були невільні, бо тільки вільна людина може приблизитися своїм розумом до Бога… тому ви не знаєте того, що знаю я — старий поганин. Ваш розум затуманений запахом фіміаму, яким ви заглушуєте сморід прокажених ран. Ви постійно обдурюєте себе… А наш Даждьбог добрий. Він любить нас, немов своїх дітей, бо придніпровський єсть, і ми зливаємося з ним, як з Природою, і пізнаємо його в природі. Наші ворожбити, чародії і кудесники вміють розмовляти з неземними істотами, душі свої посилають до них у гості. Ба що більше: ми розуміємо мову дерев, трав, птахів та звірів і тому перебуваємо з ними у згоді; ми чуємо на віддалі людську радість і скарги. Тієї миті, як ти ступив до храму Правди, я почув твої сумніви і покликав тебе. Твій Бог затуляє тобі двері пізнання, питаючи: «Чи входив ти в глибину моря, чи бачив ти смертну тінь?», а мій каже: «Увійди і пізнай».

Єпіфаній уважно вислухав волхва, сказав:

— Не чужі мені правди твоєї віри, бо народився я там, де й ти. Але пізно вже воскрешати українського Бога — не прийме його народ. Або — що гірше — роздор учиниться. Чи не краще одягти в українські шати Ісуса і Діву Марію? Людство не може нині обійтися без Ісуса, що віддав своє життя за нього, ставши першим мучеником. Син Божий, вийшовши з гебрейської общини, став об’єднуючим чинником між народами, став символом порозуміння між державами — і в цьому їхня сила. Коли гебреї зробили Яхве тільки своїм Богом і закрилися у своїй громаді, зразу ж утратили колишню вагу в світі… Чи зможемо ми жити на узбіччі світу, чи виживемо самі — без досвіду сусідів? Ви з’єдналися з Природою, принизившись до неї, і не возвисили її своїм духом. Для чого ж тоді Творець дав нам дух? Для того, щоб ми повторювали сліпі сили Природи чи щоб одухотворювали їх? Де ваш Храм для очищення? Цей камінь, на якому ви приносите жертви, дякуючи сонцю за життя, яке так само належить і тварям? Але ж людина — не звірина, що не мислить, тому й грішити не здатна, людина мусить осмислювати свої вчинки. Ви хочете уподібнитись Богові, а уподібнюєтесь чистій тварі, що не мудрішає ні за тисячу, ні за мільйони років. Людина не лише будує і не лише руйнує, — вона постійно самоусвідомлює себе. Будують і муравлі, воюють і мавпи, та ніхто з живих істот, крім людини, не піде на смертельний ризик в ім’я істини. Тільки усвідомлений каяттям муж може жертвувати собою за переконання. Добрий Бог Природи опікується тварями, а християнський — людьми. Він дарує їм Храм. І коли б ми втекли тепер у лісові нетрі до свого Даждьбога, світ про нас забув би. Чи ж може жити народ тільки для себе?

Волхв хмурив брови, стримував гнів.

— А чи не занадто довго живе народ для інших? — спитав. — Чи не час нам відокремитися хоча б і в нетрях? Ви покорилися своєму Богові, що заборонив вам брати до рук меча, і стали безсилими. Ви чекаєте манни з неба, бо ліниві єсьте, бо ніколи не намагалися дорівнятися Богові.

— А ви прагнете стати богами?

— Що ж дивного в цьому: хіба в людині не живе Бог? Треба тільки віднайти його в