Поліна Вікторівна Жеребцова - Мураха у скляній банці. Чеченські щоденники 1994—2004 рр.

ми з сусідкою Пліткаркою пішли займати чергу по дитячу допомогу. Вона — на дітей. Має їх трійко. Я — на себе, у надії, що заплатять! Була комендантська година. Вона до 6.00. Це час, коли стріляють без попередження. Але люди йдуть у справах. Ризикують! Інакше нічого не одержати. Ні грошей, ні гуманітарної допомоги харчами. Черги скрізь колосальні. Дивимось: стоїть біля дороги машина «жигулі», а номери зняті. Наче порожня. Але раптом ізсередини пролунав тихий стукіт. Ми побачили в машині двох чоловіків у масках! Вони лежали на сидіннях. Побачивши нас, підвелися. Навіщось ізсередини постукали в скло. Після їхнього стукоту з кущів вибігає хлопець. На вигляд років 25, у синьому камуфляжі. Чеченець.

Він миттю наставив на нас автомат. Позаду цієї особи ми побачили дівку, явно росіянку, що стояла на проїжджій дорозі! У білявки в руках був тонкий дріт! Ми не зрозуміли: хто це? «Червоні? Білі? Тікати! Рятуватись!» — спрацювала інтуїція. І ми побігли. За нами погнався чоловік із автоматом.

Біжимо через шкільний сад. Через свіжу канаву. Широку! Ми її просто дивом перескочили! Моя попутниця голосно плаче. Молиться! Сильно злякалась! Кричить, перебиваючи слова молитви: «Нас зараз уб’ють! Уб’ють!» А мене сміх розібрав. Біжу й думаю: «Ото життя, уб’ють, і не помітиш — побіжиш далі!» Далі! Далі! Крізь кущі. Ми подряпались. Повернувши за ріг, дружно помчали приватним сектором. Нарешті відірвалися від переслідувача. Здається, врятувались. Я встигла подумати: «Який добрий хлопець! Не вистрілив відразу!» Зайняли чергу. Сусідка — № 9 (тому що бігла швидше). Я — № 10. За п’ять годин гроші одержали. Ідемо назад о 10.20 і міркуємо: «Хто ж це був?» Машини тієї вже немає.

Царівна

16.07.

Цілий місяць я нічого не писала.

На прохання хазяйки ми переїхали в іншу квартиру. Відтепер мешкаємо через один будинок від попередньої адреси. У нас нові сусіди. Перший поверх — росіянка Валя, 50 років. Її, бідолаху, бандити рік тому припікали прасками й катували з метою пограбування. Усіх боїться, тремтить. Замикає двері під’їзду навіть удень!

Другий поверх — чеченці. Чоловік і його друга дружина. Чоловік має ще першу дружину та дітей. Він служить у міліції. На цьому самому поверсі мешкає кумичка. Пенсіонерка. Має онука. Онук відзначився! Утопив улюбленого кота бабусі. Поклав у мішок. Кинув у озеро. Закидав камінням. «Добра» підростає людина.

Третій поверх — ми! Вище від нас, на четвертому поверсі, мешкає «змішана» родина. Дружина росіянка, чоловік чеченець. Їхній син старший за мене на рік. Бігає зі шприцами. Дочка доросла. Заміжня, в чеченській родині. У цій самій квартирі мешкає їхній родич, молодик 27 років, безробітний, на прізвисько Котячий Племінник. Мати сім’ї вирізняється гонором і різними дурощами.

Ми, як і раніше, живемо на третьому поверсі. Наші хазяї вигребли бруд і пил. Адже їхня квартира стояла без вікон. У квартирі стріляли! Кулі в стінах. Під шпалерами. На стелі. Ми все помили й пробілили. Запнули вікна клейонкою. Дах на четвертому поверсі над нами пробито. Через горішню квартиру дощ заливає нашу.

Мешканці нашої квартири трагічно змінювали одне одного: спочатку циганка зникла безвісти. Вона торгувала на ринку. Знайшли не відразу. Її було по-звірячому вбито. Російських робітників, які тимчасово оселилися тут 1996 року, викрали. Просили викуп. Не одержали. Розстріляли.

У великій кімнаті відбувається дивне. Кілька разів на шпалерах з’являлася голка з чорною ниткою і з обгорілим, відламаним кінчиком. Ми виносили її надвір як сміття. Закопували в землю. Тричі! Але голка з’являється знову! От і не вір у магію!

Уночі кімнатами блукає привид чорного кота. Зникає під ранок. Довелося звернутися до книг. Шукати захисні обряди. Ми старанно зібрали на обідню сіль зло цього дивного будинку. Закопали баночку з сіллю під трьома деревами, що зрослися, на перехресті.

Я склала всі іспити! Щоправда, мені допомогли з розв’язанням контрольної з математики. Спасибі Айні та її сестрі! Заняття протягом року неабияк стали мені в пригоді. Вийшло, в моєму атестаті три оцінки «добре». Усі решта — «відмінно».

Я вирішила здійснити свою мрію. Вступити до вищого навчального закладу. Усі сміються, не вірять: «Жебраків, без грошей — не беруть!» Але я не як усі. Я інакша. Вірю в дива.

Наших каратисток, Седи й Мар’ям, на тренуваннях немає. Мене ставлять у навчальні бої до дорослих хлопців. Мені неабияк дістається. Та я не скаржусь. Один із партнерів мені сподобався. Йому 20 років. Я обманюю, кажу, що мені 16 років. Нехай він почувається дорослим. А насправді мені за півроку виповниться 18!

Ні з ким не зустрічалася. Закохана була серйозно всього один раз. Я живу не так, як мої однолітки. Ніхто мене не розуміє. Говорять:

— Ганьба! Ти стара. Хто потім одружиться з тобою?! Уже ж скоро 18 років! Дівчата виходять заміж у 14 і 15 років!

Таїса збирається втекти до Норвегії. Планує у вересні.

Багато росіян міняють собі паспорти. Роблять «чеченську» прописку. Тимчасово вони стають жителями нашої республіки. Спеціально для цього приїздять із інших регіонів. Наприклад, із Москви або Краснодарського краю. Це багатії! Вони терміново «очеченюються», а насправді — росіяни. Річ у тому, що в них з’являється шанс змінити своє життя. Емігрувати за кордон як «біженці з Чечні»! Я довідалась: оформлення на одну людину коштує 30 000 рублів! Плюс дорога. Це явно не для бідних!

В інших державах для них приготовано рай! Умови чудові! Навчають безкоштовно мови. Потім робітничого фаху. Годують, одягають, возять країною для ознайомлення! Додатково видають гроші на витрати. «Нянькаються»! Потім біженців улаштовують на роботу. Їм дають окреме муніципальне житло.

А ми з мамою і далі ледь виживаємо. З Таїсою почали сваритись. Адже ми — сторонні. Не рідні по крові. До того ж вони постійно отримують «штурхани» за допомогу людям із російським прізвищем.

Будур

17.07.

Близько року тому мені на ринку підсунули старі монети — цілих 20 рублів! Я продала товар, промінявши його на монети старого зразка! «Який жах! — подумала я — Грошей і так немає, а на ці нічого не купити». І тоді я наважилась на обман. Це, звичайно, погано. Але я пишу про всіх правду і про себе теж. Отож, я взяла й купила собі склянку чаю та млинець. Розплатилася застарілими монетами, змішавши їх із сучасними.

Спочатку пораділа. Але потім побачила, що жінка показувала старі монетки сусідкам по торговельному ряду і плакала, що її обдурили. Я тоді торгувала цигарками й жуйками. Дивлюсь, а зі стола вкрали пачку цигарок. Нема її, і все!