Анджей Сапковський - Відьмак. Вежа Ластівки

на краю льоду, долетів вереск, від якого вставало дибки волосся.

Наздогнала.

— Пане… — видавив з себе Бореас Мун, якому невідомим чином вдалося виповзти на лід. — Дайте руку… Пане коронере…

Витягнутий Скеллен посинів і почав страшенно труситися. Під Сіліфантом, який намагався вилізти, краї льоду підломилися. Дакр знову щез під водою. Але відразу випірнув, хрипів і плювався, надлюдським зусиллям видерся на лід. Виповз і впав, вичерпавши усі сили. Поряд росла калюжа.

Бореас застогнав, прикрив очі. Скеллен трясся.

— Рятуй… Муне… Допоможи…

На краю льодяної плити, занурений по пахви, висів Ріенс. Мокре волосся обліпило голову. Зуби дзвонили, наче кастаньєти, звучало воно, наче примарна увертюра до якогось інфернального danse macabre.

Заскреготіли ковзани. Бореас не ворухнувся. Чекав. Скеллен трясся.

Вона під’їжджала. Повільно. З її меча стікала кров, позначувала лід краплистим слідом. Бореас проковтнув слину. Хоча був до нитки намочений льодяною водою, раптом зробилося йому страшенно гаряче.

Але дівчина не дивилася на нього. Дивилася на Ріенса, що даремно намагався виповзти з ополонки.

— Допоможи… — Ріенс справився із клацанням зубів. — Рятуй…

Дівчина пригальмувала, провернувшись із грацією танцюристки на ковзанах. Стала, легенько розставивши ноги, тримаючи меч обіруч, низько, поперек стегон.

— Врятуй мене… — заскавчав Ріенс, впиваючись у лід одерев’янілими пальцями. — Врятуй… А я скажу тобі… Де Йеннефер… Присягаюся…

Дівчина повільно стягнула шаль з обличчя. Й усміхнулася. Бореас Мун побачив паскудний шрам і ледь стримав крик.

— Ріенсе, — сказала Цірі, все ще усміхаючись. — Ти ж мав навчити мене болю. Пам’ятаєш? Цими руками. Цими пальцями. Цими? Цими, якими ти зараз тримаєшся за лід?

Ріенс відповів, Бореас не почув що, бо зуби чародія дзвонили і калатали так, що було не розібрати. Цірі розвернулася і підняла руку з мечем. Бореас стиснув зуби, впевнений, що вона рубоне Ріенса, але дівчина лише набирала розгін. На величезне здивування слідопита, вона від’їхала, швидко, розганяючись різкими рухами рук. Зникнула у тумані, за мить затих і ритмічний скрегіт ковзанів.

— Мун… Вививии… тягни… мене… — видавив Ріенс, із підборіддям на краю ополонки. Викинув обидві руки на лід, намагаючись вчепитися нігтями, але ті були вже зірвані. Розправив пальці, намагаючись зачепитися за закривавлене дзеркало льоду долонями і зап’ястками.

Бореас Мун дивився на нього і мав впевненість, жахливу впевненість…

Скрегіт ковзанів вони почули в останній момент. Дівчина наближалася з несамовитою швидкістю, вона майже розпливалася в очах. Вона їхала самим краєм тріщини, летіла біля самої грані.

Ріенс крикнув. І захлинувся густою свинцевою водою. І зник.

На краю, на рівнісінькому сліді від ковзанів, залишилася кров. І пальці. Вісім пальців.

Бореас Мун виригав на лід.

* * *

Бонгарт галопував краєм надозерного укосу, гнав, наче вар’ят, не звертаючи уваги, що кінь у будь-яку мить може зламати ноги на засипаних снігом розпадках. Смерекове, припорошене інеєм галуззя хльостало його по обличчю, шмагало по плечах, сипало за комір льодовий пил.

Озера він не бачив, уся котловина, наче вируючий казан чаклунок, була наповнена туманом.

Але Бонгарт знав, що дівчина там є.

Відчував це.

* * *

Під льодом, глибоко, зграйка смугастих окунів із цікавістю проводжала до дна озера сріблясту коробочку, що привабливо миготіла, — ту саму, що вислизнула з кишені трупа, який плавав у вирі. До того як коробочка впала на дно, піднявши хмарку намулу, найсміливіші окуні навіть намагалися торкнутися її ротом. Але раптом відпливли перелякано.

Коробочка видавала дивні, тривожні тремтіння.

— Ріенсе? Чуєш мене? Що там із вами діється? Чому ви вже два дні не відповідаєте? Потребую доповіді! Що з дівчиною? Ви не повинні допустити, аби вона увійшла до вежі! Чуєш? Не можна допустити, аби вона зайшла до Вежі Ластівки… Ріенсе! Відповідай, дідько! Ріенсе!

Ріенс, натурально, відповісти не міг.

* * *

Укіс скінчився, берег став пласким. Кінець озера, подумав Бонгарт, я на краю. Я наздогнав дівчину. Де вона? І де та проклятуща вежа?

Заслона туману розірвалася раптом, піднялася. І тоді він її побачив. Була прямо перед ним, сиділа на своїй вороній кобилі. Чаклунка, подумав він, розмовляє з тією твариною. Послала її на кінець озера й наказала там себе чекати.

Але це їй все одно не допоможе.

Я мушу її вбити. Хай дідько візьме Вільгефорца. Я мушу її вбити. Спершу зроблю так, аби благала про життя… А потім вб’ю.

Він крикнув, клюнув коня острогами і пішов карколомним чвалом.

І раптом зрозумів, що програв. Що вона все ж таки його надурила.

Його відділяло від неї не більше півстайє — але по тонкому льоду. Була вона на другому боці озера.

Більше того, півмісяць плеса вигинався зараз у протилежний бік — дівчина, яка їхала наче по тятиві луку, мала відстань до кінця озера значно меншу.

Бонгарт вилаявся, шарпнув за вуздечку і спрямував коня на лід.

* * *

— Жени, Кельпі!

З-під копит вороної кобили сипнули замерзлі грудки.

Цірі притулилася до кінської шиї. Вид Бонгарта, що її наздоганяв, виповнив її жахом. Вона боялася того чоловіка. На саму думку, щоб стати проти нього у битві, невидима рука стискалася на її шлунку.

Ні, вона не могла з ним битися. Ще ні.

Вежа. Врятувати її може лише Вежа. І портал. Як на Танедді, коли чаклун Вільгефорц уже був поряд, уже простягав до неї руку…

Єдиний рятунок — то Вежа Ластівки.

Туман піднімається.

Цірі натягнула вуздечку, відчуваючи, як раптом стає страшенно гаряче. Не в силах повірити у те, що вона бачила. Що мала перед собою.

* * *

Бонгарт також те побачив. І крикнув із тріумфом.

На краю озера вежі не було. Не було навіть руїн вежі, не було просто нічого. Тільки ледь помітний зарослий пагорбок, тільки зарослий голим замерзлим бадиллям кам’яний осип.

— Ото твоя вежа! — крикнув він. — Ото твоя магічна вежа! Ото твій рятунок! Купа каміння!

Дівчина, здавалося, не чула й не бачила. Підганяла кобилу ближче до пагорбка, на кам’яний осип. Підвела обидві руки до неба, наче ганячи небеса за те, що її спіткало.

— Я говорив тобі, — гарчав Бонгарт, дзигаючи свого гнідка острогою, — що ти моя! Що зроблю з тобою, що захочу! Що ніхто мені у тому не перешкодить! Ані люди, ані боги, ані дияволи, ані демони! Ані закляті вежі! Ти моя, відьмачко!

Підкови гнідка дзвонили об льодяну поверхню.

Туман раптом заклубочився, закипів під ударами вітру, що впав невідомо звідки. Гнідий заіржав і затанцював, шкірячи зуби на мундштуку. Бонгарт