Френк Херберт - Дюна

Вони торкнулися одна до одної!

Здавалося, це найвища міра єднання: вона була двома особами водночас. Не телепатія, а спільна свідомість.

Зі старою Превелебною Матір’ю!

Але Джессіка побачила, що Превелебна Матір зовсім не вважала себе старою. Перед оком спільної свідомості постав образ: юна дівчина зі жвавим характером і ніжною вдачею.

Юнка мовила в спільній свідомості:

— Так, я саме така.

Джессіка могла лише сприйняти її слова, а не відповісти.

— Скоро і в тебе це все буде, Джессіко, — мовив внутрішній образ.

«Це галюцинація», — сказала Джессіка сама собі.

— Ти сама знаєш краще, — відповів внутрішній образ. — А тепер швидко, не опирайся. У нас небагато часу. Ми… — довга пауза, а тоді: — Ти мала сказати нам, що вагітна!

Джессіка віднайшла голос, яким і заговорила всередині свідомості.

— Чому?

— Це змінює вас обох! Свята Матір, що ж ми наробили?

Джессіка відчула насильницький зсув у спільній свідомості, побачила внутрішнім оком іще одну піщинку-присутність. Та піщинка дико борсалася, то там, то сям, кружляла. Вона випромінювала чистий жах.

— Ти маєш бути сильною, — сказав образ-присутність Превелебної Матері. — Дякуй, що виношуєш доньку. Обряд убив би чоловічий зародок. Зараз… обережно, ніжно… торкнися присутності своєї доньки. Стань своєю донькою. Поглинь її страх… заспокой… використай свою сміливість і силу… м’якіше тепер… ніжніше…

Перелякана піщинка пролетіла повз, і Джессіка змусила себе доторкнутися до неї.

Здавалося, жах ось-ось затопить її всю.

Джессіка боролася з ним єдиним відомим для себе способом: «Я не повинна боятися. Страх убиває розум….»

Літанія подарувала подобу спокою. Інша піщинка нерухомо завмерла навпроти неї.

«Слова не спрацюють», — мовила до себе Джессіка.

Тоді вона обмежилася базовими емоційними реакціями, випромінюючи любов, затишок і теплий захист.

Жах відступив.

І знову присутність Превелебної Матері заявила про себе, однак тепер спільна свідомість потроїлася: дві її частини були активними, а третя спокійно лежала й поглинала інформацію.

— Час тисне на мене, — сказала Превелебна Матір усередині свідомості. — Я маю багато тобі передати. І я не знаю, чи зможе твоя донька прийняти це все й лишитися при здоровому глузді. Але це має трапитися: потреби племені понад усе.

— Що…

— Мовчи й сприймай!

Незчисленні життєві досвіди почали розгортатися перед зором Джессіки. Це було схоже на стрічку тренувального проектора зі школи Бене Ґессерит, що діяв на підсвідомість… але швидше… сліпуче швидко.

І все ж таки… чітко.

Вона пізнавала кожну мить, неначе переживала її: ось коханець — мужній, бородатий, з фрименськими очима. Джессіка бачила його силу й ніжність, дізнавшись про нього все за одну мить із пам’яті Превелебної Матері.

Не було часу думати про те, що це все може зробити із зародком її дочки — Джессіка встигала лише сприймати і запам’ятовувати. Миті життя полилися в неї — народження, життя, смерть, важливі моменти й неважливі… Усе життя в одному зрізі часу.

«Чому ж падіння піску з вершини скелі має закарбуватися в моїй пам’яті?» — запитувала себе Джессіка.

Запізно, вона побачила, що відбувалося: стара жінка помирала, і на смертнім ложі переміщувала весь свій досвід у свідомість Джессіки, неначе переливала воду в кухоль. Інша піщинка згасла в пренатальній свідомості, коли Джессіка поглянула на неї. А стара Превелебна Матір залишала пам’ять Джессіки в останньому зітханні потьмянілих слів.

— Я так довго чекала на тебе, — прошепотіла вона. — Ось моє життя.

І все її життя вклалося в це дійство.

Навіть мить смерті.

«Тепер я Превелебна Матір», — подумала Джессіка.

Новою синкретичною свідомістю жінка збагнула, що стала Превелебною Матір’ю в Бене-Ґессеритському значенні цього слова. Отруйний наркотик змінив її.

Але вона точно знала, що в школі Бене Ґессерит усе відбувається трішки інакше. Попри те що ніхто не втаємничував її у ці містерії, Джессіка все знала.

Кінцевий результат був однаковим.

Відчуваючи, що третя піщинка, донечка, досі торкається її внутрішньої свідомості, вона спробувала потягнутися до неї, але відповіді не почула.

Жахлива самотність пройняла Джессіку від усвідомлення того, що трапилося з нею. Вона бачила, як сповільнився плин її буття, а життя навколо враз прискорилося — і рухомі переплетення взаємозв’язків проявилися чіткіше.

Відчуття того, що вся свідомість обернулася на одну піщинку, поступово зникало в міру того, як тіло розслаблялося, нейтралізувавши небезпеку від отрути. Але вона досі відчувала ту, третю піщинку, й торкалася до неї з відчуттям провини за те, чому дозволила трапитися.

«Я зробила це з тобою, моя бідна маленька, ще не сформована донечко. Я привела тебе у світ і відкрила твою свідомість усій його повноті, жодним чином не захистивши».

Тендітний потічок любові й затишку — немов відображення всього вилитого самою Джессікою — випромінювала третя піщинка.

Перш ніж жінка встигла відповісти, вона відчула наполегливу присутність адаб у своїй пам’яті. Необхідно було щось зробити. Вона потягнулася до вимогливого спогаду, розуміючи, що їй заважає розпливчастість усього, адже змінений наркотик скував її чуття.

«Я б могла видозмінити й це, — подумала вона. — Могла б нівелювати дію наркотику й знешкодити його». Але Джессіка відчула, що це було б помилкою. Вона проходила обряд єднання з фрименами.

Тоді Джессіка дізналася, що має робити.

Вона розплющила очі й указала на бурдюк із водою, який тримала над нею Чані.

— Вона тепер благословенна, — сказала Джессіка. — Змішайте води, нехай зміна прийде до всіх, аби весь народ міг долучитися до благословення й розділити його.

«Нехай каталізатор робить свою роботу, — думала вона. — Хай люди скуштують його і зблизять ненадовго свої свідомості. Наркотик тепер безпечний… Превелебна Матір змінила його».

Але нав’язливий спогад не відступав. Потрібно було зробити щось іще, але наркотик заважав зосередитися.

Ах…. стара Превелебна Матір.

— Я зустрілася з Превелебною Матір’ю Рамалло, — сказала Джессіка. — Вона пішла, але вона й лишається. Віддайте їй шану під час обряду.

«І звідки я знаю ці слова?» — дивувалася Джессіка.

А тоді збагнула, що вони походять з іншої пам’яті — з подарованого життя, яке тепер стало частиною її самої. Однак чогось у тому дарі досі бракувало.

— Нехай поєднаються у своїй оргії, — сказала чужа пам’ять усередині неї. — Життя дає їм так мало приводів для радості. Так, і нам із тобою потрібен час, щоб трішки познайомитися, перш ніж я відступлю і розтану у твоїх спогадах. Уже відчуваю, як мене до них вабить. Ох, а у твоєму розумі стільки всього цікавого. Настільки цікавого, що я й уявити не могла.

І згорнута в Джессіці чужа свідомість розкрилася їй назустріч, дозволивши зазирнути в довжелезний коридор інших Превелебних Матерів — і не було їм