Елевонда Евермонт -Еливедо - Пригоди Анджеліки і Аделі в Країні Квітів, Елевонда Евермонт -Еливедо

– А ти все зі своїми китайськими романами про бойові мистецтва, чи що воно там таке? Чоловічі герої з довгим волоссям. 

– А що не так? Щось не подобається? – пирхнула я. 

Аделі. Ще одна помішана на зовнішності інших. 

Елевонда. От не треба, наче сама інакша. І не має у цьому нічого поганого. 

Аделі. Ні до чого хорошого це не призведе.

Елевонда. Після манхв з червоноокими і чорноволосими тиранами або з якимись психами мій мозок хороших персонажів не сприймає. Та й взагалі гарна зовнішність основне, от який сенс якщо в людини буде хороший характер, але звичайна зовнішність. 

Аделі. Цей жахливий світ зіпсував нашу Тесс. Поверніть минулу. Нормальні люди з тобою не погодяться. 

Елевонда. Та йди ти.“змахує рукою і переводить тему на іншу” А взагалі нашій Анджелі ще й старші за неї подобаються. 

Аделі. Точно. Їй навіть мій тато в десять подобався. 

Елевонда. А ще Хальді і Лоранд. 

Анджеліка. Невдячні обговорююте мене за своєю спиною. Не маєте жодної краплі совісті. І взагалі це обман і наклеп. 

Елевонда. Треба вміти визнавати свої помилки, чи до чого там це віднести. Усе щось ця розмова затягнулася, хоч я навіть не впевнена чи ввійде вона, коли я буду викладати книгу. 

Аделі завжди була занадто байдужа до всього, що її оточувало, мабуть, це завжди було через вплив Аделарди. Я чула, що ті, хто є переродженими завжди відчувають себе так, наче пережили більше за інших і набагато старші за своїх однолітків. 

Як добре, що моя душа унікальна і сподіваюся ніхто ніде не назве свою доньку Анджелікою ще раз, не хочеться, щоб хтось відчував себе, наче зобов’язаним. На Аві як я чула взагалі заборонено називати дітей чиїмись іменами, а якщо таке трапляється, роблять подвійне, щоб кожний прожив саме своє життя. 

Захист вдало відбив атаку. Стіна з них встояла. 

Леандра розсміялася як божевільна. 

– Я знала, що ви так легко не здастеся, тому приготувала для вас дещо цікаве.

Вона підіймає свій посох і вмить все накриває стіна піску, який падає на нас з неба. Я здивовано підіймаю очі і справді бачу хмари з піску. 

А тоді сталося дещо неймовірне, наш купол який захищав місто прогнувся і наче проковтнувши увесь пісок, розсіявся. 

– Дякую тобі, Леандро, – привітно помахала рукою Роза і ми вирячилися на неї, як на поїхавшу, а тоді вона голосно прокричала, – Отримуй. Розпишись. 

Ми просто застигли з розкритими ротами і широко розплющеними очима. 

Неочікувано виросли гігантські соняшники і в Посуху з її армією ілюзій, яка поки просто нишком стояла і не нападала полетіло соняшникове насіння. 

– Почекайте, – вражено прошепотіла я, – вони зараз буквально плюнули їй в обличчя, чи що? 

Я не стрималася і розсміялася з якимось полегшенням. Ця подорож була значно важча, ніж попередня, але я й подумати не могла, що найвеселішим буде ця битва. 

Елевонда. Це те на що ми заслуговуємо. А взагалі це ще просто початок. Все ще буде, Анджеліко. 

– Ось так у нас здійснюється торгівля, – не стримала усмішки Роза. 

– …

Ми спробували щось сказати, але в жодної не знайшлося слів від шоку. 

– А пісок вам для чого? – все ж запитала хоча б щось. 

– Точно. Це якась не справедлива угода, – відмерла Аделі. 

Роза просто промовчала нічого не відповідаючи. Можливо, це був просто жарт, а ми сприйняли серйозно? 

Посуха, мабуть, теж вирішила, що пожили спокійно і вистачить з нас, вирішила діяти по справжньому. За помахом її руки ілюзії кинулися в бій. 

У ту ж саму мить я побачила як за наказом Рози і Фрезії на декілька кілометрів землю застелив плющ і дикий виноград, міцним коконом обплітаючи ноги ілюзій  і деякі з них падають на цей імпровізований килим і залишаються там назавжди. 

– Так, це справді було просто, а якщо так. 

Вона підіймається і кидає в нас жменю порошку. 

– Відкрити щити, – чую накази Фрезії і Рози. – Приготуйтеся. 

Цілий рій комах налітає на нас і не всі щити готові їх витримати. 

– Дельта, –  шиплю я коли на мене нападають комарі. 

У мене є буквально секунда на роздуми, поки в мене виходить ухилитися від них. Раптово мене осяює геніальною ідеєю. 

– Могадиш москітна сітка. Лафлент ель Фрест. 

Спрацювало. Видихаю з полегшенням. Тому що моя москітна сітка перетворюється на великий щит і накриває нас від цих дивних комах. І все ж мене встигнули вкусити. Здивовано дивлюся, коли місце покриває плямою.  

– Ти гарно впоралася, – похвалила мене Роза, – Відступай всередину, там тобі допоможуть, тоді одразу вертайся, ти потрібна тут, – а потім на мій занепокоєний погляд відповідає, – твій щит будуть тримати замість тебе, не хвилюйся і йди. 

– Дякую вам, – ледь кланяюся і швидко біжу у потрібному напрямку, де вже зібралася компанія інших нещасних. 

– Нічого, Лейчена тебе швидко вилікує, – з посмішкою сказала одна жінка з волоссям кольору синього винограду. 

Більшість з тих хто зібралися тут були тими, хто раніше пішов в атаку як плющ чи дикий виноград. 

– Було б чудово, не найкращі відчуття. 

До мене підходить дівчина руки якої перетворюються на дивні водорості. Після чого вона торкається плями і та зникає. 

– Це не вперше, вона вже раніше запускала таке. Все готово, – посміхається вона і відпускає мене, переходячи до наступного пацієнту. 

Я знову стала здорова. 

– Дякую, – кажу і покидаю це місце. 

А тим часом битва тривала далі. І тепер це більше не було чимось смішним. Тепер це було занадто правдивим, щоб на неї хотілося дивитися.

Розділів до закінчення книги – 12.