Дафна дю Мор'є - Ребекка

— Заждіть-но, — повільно проказав Февелл, — заждіть… Імовірність того, що де Вінтера тієї ночі бачили, існує. До того ж це цілком вірогідно. Варто перевірити. То що ви скажете, якщо я приведу вам свідка?

Полковник Джуліан знизав плечима. Я помітила, як Френк кинув на Максима запитальний погляд. Максим нічого не відказав. Він не зводив очей з Февелла. Аж раптом я зрозуміла, що саме він мав на увазі. Я зрозуміла, про кого він говорив. І, вклякнувши з переляку, із жахом осягнула, що Февелл таки мав рацію. Тієї ночі був свідок. У моїй пам’яті виринули короткі фрази. Слова, які я не зрозуміла, репліки, які я вважала уривками думок, породжених мозком нещасного ідіота. «Вона там, унизу, еге ж? Їй звідти вже не вийти». «Я нікому не казав». «Вони знайдуть її, так? Риби вже з’їли її, хіба ні?» «Їй більше ніколи не повернутись». Бен знав. Бен бачив. Пришелепкуватий Бен був свідком, і весь цей час йому про все було відомо. Тієї ночі він ховався в гаю. Він бачив, як Максим відпливав від молу і як повернувся в ялику сам. Я відчула, що геть сполотніла, і відкинулась на спинку крісла.

— Є тут один місцевий недоумок, котрий увесь час вештається берегом, — сказав Февелл. — Він постійно там ошивався, коли я приїздив побачитися з Ребеккою. Я частенько його бачив. Він спав у гаю, а якщо вночі було жарко, то й просто на березі. Цей чоловік схиблений, він нізащо не засвідчив би за власним бажанням. Проте я зможу його розговорити, якщо тієї ночі він щось таки бачив. А це цілком можливо, чорт забирай!

— Хто це? Про кого він говорить? — поцікавився полковник Джуліан.

— Вочевидь, він має на увазі Бена, — відповів Френк, знову глянувши на Максима. — Сина одного з наших орендарів. Але цей чоловік не здатний відповідати за свої слова або дії. Він від народження — ідіот.

— А яка, в біса, різниця? — мовив Февелл. — У нього ж є очі, чи не так? Він знає, що бачить. Від нього вимагається лише відповідати «так» або «ні». Що це ви розпатякались? Упевненості забракло?

— Чи не могли б ми побачитися з цим чоловіком і поговорити з ним? — поцікавився полковник Джуліан.

— Звичайно, — відказав Максим. — Френку, скажіть Роберту, щоб він зганяв до будинку Бенової матері й привіз його сюди.

Френк завагався. Я помітила, як він краєм ока зиркнув на мене.

— Ну ж бо, заради Бога! — сказав Максим. — Ми ж хочемо покласти цьому край, чи не так?

Френк вийшов із бібліотеки. У мене знову, як і раніше, засмоктало під ложечкою.

За кілька хвилин Кроулі повернувся.

— Я дав Робертові свою машину, — сказав він. — Якщо Бен удома, вони будуть тут не довше ніж за десять хвилин.

— З огляду на дощ, він точно сидітиме вдома, — промовив Февелл. — Він буде там, не сумнівайтесь. Ось побачите — мені вдасться його розговорити.

Він зареготав і поглянув на Максима. Його обличчя досі пашіло. Від збудження він аж упрів; у нього на лобі виступили краплини поту. Я зауважила, як його шия обвисла над коміром і як низько були розташовані його вуха. Недовго лишилось квітнути його красі. Він уже втратив форму, погладшав. Февелл укотре пригостився цигаркою.

— А у вас тут, у Мендерлеї, просто тобі профспілка якась, еге ж? — промовив він. — Ніхто нікого не викаже. Навіть місцевий магістрат — і той пов’язаний. Молоду ми, звичайно, не рахуємо. Дружина нізащо не свідчитиме супроти свого чоловіка. Кроулі, звісно, платять. Він розуміє, що втратить роботу, якщо скаже правду. Та й, коли я не помиляюсь, він також тримає на мене зуб. Не пощастило вам з Ребеккою, чи не так, Кроулі? Стежка в садку виявилась недостатньо довгою? Що ж, цього разу вам буде легше, еге ж? Молода буде рада спертися на ваше братнє плече щоразу, як надумає втратити свідомість. Коли почує, як суддя виголосить її чоловікові смертний вирок, ваше плече неабияк стане у пригоді.

Усе трапилося дуже швидко. Надто швидко, щоб я змогла помітити, як Максим це зробив. Натомість я побачила, що Февелл похитнувся й повалився на бильце дивана, а тоді — на підлогу. Максим опинився поруч нього. Мене почало нудити. У тому, що Максим ударив Февелла, було щось жахливе. Краще б я про це не знала. Краще б мене там не було і я цього не бачила. Полковник Джуліан нічого не сказав. Він мав украй похмурий вигляд. Розвернувшись до решти спиною, він підійшов до мене.

— Я думаю, вам ліпше піднятися нагору, — тихо проказав полковник.

Я похитала головою.

— Ні, — прошепотіла я. — Ні.

— Цей чоловік зараз у такому стані, що може наговорити чого завгодно, — сказав він. — Погодьтесь, те, що ви щойно бачили, було не надто приємним видовищем? Звісно, ваш чоловік вчинив правильно, однак шкода, що вам довелося таке побачити.

Я нічого не відказала. Я спостерігала за Февеллом, який повільно зводився на ноги. Він важко всівся на диван і приклав до обличчя носовичка.

— Дайте мені чогось хильнути, — сказав він, — дайте мені щось випити.

Максим подивився на Френка. Кроулі вийшов. Усі мовчали. За хвилину Френк повернувся з віскі та содовою на таці. Він змішав їх у склянці й простягнув Февеллу. Той пив жадібно, немов тварина. У тому, як він прикладався ротом до склянки, було щось хтиве й огидне. Його губи притискались до неї якось особливо. На щелепі, там, куди Максим його вдарив, виднілася темно-червона пляма. Максим знову розвернувся до нього спиною і став біля вікна. Я поглянула на полковника Джуліана й побачила, що той дивиться на Максима. У нього був пильний допитливий погляд. Моє серце забилося частіше. Чому він так на нього дивиться?

Невже він почав сумніватися, невже почав щось підозрювати?

Максим цього не помічав. Він дивився у вікно. Дощ лив рівно й невпинно, як і раніше. Його шум заполонив усе приміщення. Февелл допив віскі з содовою та поставив склянку на стіл біля дивана. Він важко віддихувався. Ні на кого з нас не дивився. Втупився поглядом у підлогу.

У сусідній кімнатці почувся дзвінок. Телефон дзеленчав на незмінній, пронизливій і неприємній ноті. Френк вийшов відповісти.

Він одразу ж розвернувся