Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

А майже поряд — небачені блиск і розкіш. Султан, його чауші, паші, кадії — вся ота двірцева челядь ходить у злоті, а народ вимирає від голоду й бруду, від пошестей.

Блукаючи по Стамбулу, запитав Олександр у Петра: «Що зробив би ти, ставши султаном?» Петро насупився й довго мовчав. «Чого мовчиш? Я питаю, а ти дай відповідь. Я хочу знати, що мені робити, як стану султаном». — «А може, то надто важка ноша для чесного чоловіка?»— відповів Петро. «Ти про це не кажи. Розумію, що надто важка. Але я тебе питаю не про те, чи варто ставати султаном». Петро згадав дервіша Каландара-оглу й відповів: «Я б, як Каландар-оглу, вирізав усіх багачів, а все добро розділив би порівну між людьми». — «Як це — порівну? Колись Османська імперія примушувала кожного чоловіка, крім султана, починати все спочатку, багатство у спадок не передавалося, передавались тільки здібності. І що маємо? Однак були багачі й були бідні». — «А я видав би фірман, яким забороняв би будь-кому мати більше, ніж стільки-то, добра. А то розжиріють, як Чикул-паша[124], що потім цілі легенди про їхні скарби ходять. А воно ж — людська кров і людські сльози…» — «Тебе вбили б! Убили б не тільки можновладці імперії, а й найостанніші райя, бо кожен бідняк хоче стати багатим і ненавидить фірмани, які йому це забороняють». Петро знову замовк, подумав, махнув рукою: «Клятий світ! Його не переробляти, його знищувати треба! Але яничарів та акинджів — у першу чергу!» — «Чого це?» — «А того, що поки будуть яничари та акинджі, доти Османська імперія кидатиметься на всіх з війнами, навіть тоді, коли їй це не потрібно. Недаремно у турків навіть приказка така є: поб’ємося, відпочинем — знову поб’ємося. От побачиш — скоро буде похід на Україну чи в Польщу».

Петро як у воду дивився — через три роки султан Осман Другий опинився під Хотином.

Гай-гай, усе доходить у своєму розвитку до протилежності задуманому. Яничари перетворилися на скажених собак, яким ніщо не дороге, крім грошей та насолод; рівність обернулася на багатство й бідність; всесилля султанів — на безсилля перед двірцевими інтриганами; могутність імперії — на причину її занепаду. Бур’ян, лихий отруйний бур’ян виріс на полі, де живуть османли, переплів своїм корінням землю й повітря, а він, Олександр, хоче посіяти серед цього бур’яну благородне жито! Та спершу треба випалити весь оцей бур’ян, переорати все це поле, висмикавши всі до останнього корінці з отруєного грунту, і вже аж тоді сіяти жито! Але ж на це піде не один рік, а сторіччя.

На другий чи на третій день після цієї розмови султан Мустафа приймав у своєму сералі все посольство з Відня, отже, й Олександра та Петра.

Валка із сорока вершників під’їхала до муру, яким обгороджено султанський палац. При першій брамі стояло близько сотні озброєних капиджів. Вони вороже дивилися на прибульців, хоч усі знали, що має бути посольство: їх попередили з двірцевої дефтерхани від мухафизлара-аги.

Вершники проїхали за браму й спішилися. Тут уже ніхто не мав права їздити верхи. До другої брами пішли в супроводі двох двірцевих сановників.

Далі була третя брама. Капиджі відійшли набік. Посольство увійшло у третій двір. Саме напроти брами — двері султанських покоїв. Олександр відчув лікоть Петра. Підштовхує: спокійно, мовляв, графе Олександре, султане Ях’я!

Посольство на мить зупинилося. У Олександра затіпалася щока від перенапруги, він повертав голову навсібіч, озираючись. Пригадалися материні розповіді. Праворуч стоїть терем з євнухами, ліворуч — будинок, де живуть султанові дружини. Там жила колись його мати…

Тиша. Ніби вимерло все. Стоять у два ряди вояки, залишаючи вузький прохід для членів посольства. Праворуч — три тисячі яничарів при повному озброєнні — з ратищами, шаблями, пістолями й рушницями. У білих овечих шапках-бирках, білий грубошерсний рукав спускається донизу, а спереду, де європеєць почепив би пір’їну, — дерев’яна ложка. Рукав — то символ перемоги, ложка — емблема добробуту. Червоні жупани. Сині шаровари. Стоять — не дихають.

Тиша. Моторошна тиша…

Ліворуч — три тисячі спішених сипахів. Теж при повному озброєнні, але вдягнуті багатше — срібло та злото на мундирах.

Два турецькі баші, які супроводжують посольство, вклонилися спершу яничарам, потім сипахам. Олександр дивився, як схиляють голови посол, його секретар, начальники й працівники відділів. Ось і до них з Петром дійшла черга. Схилив голову спочатку вправо, потім — уліво. Зрозумів, що треба йти. Рушив за всіма, дивився, як хвилею схиляються перед ними яничари, низько, аж до колін, рукавами-шликами землю метуть. І не розгинаються, доки не пройде посольство.

Ось уже й покої. Зупиняються всі.

У дверях з’являються троє: капиага[125], харем-агаси та мухафизлар-ага. Мовчки вклоняються. Посольство рушає в султанські покої.

Велика палата обвішана перськими килимами. Всі стоять, чогось чекають. Харем-агаси за звичаєм пищить:

— Зброя!

— Зброї при нас нема, — відповідає радник посольства.

— Обшукати!

Спритні руки капиджів миттю обмацали тіло й одяг Олександра, він аж здригнувся. Немає зброї при нім, це так. Але він ще прийде сюди зі зброєю! І хай тоді тремтить Стамбул!

Петро злегенька штовхнув Олександра ліктем: спокійно, треба підкорятися всьому, що вимагають ці турки.

Двоє вельможних турків узяли віденського посла попідруки й повели в інший покій — до самого султана Мустафи. Хитнулися пишні килими, що закривали двері, — і в Олександра сіпнулася щока, він побачив свого небожа, який сидів на невисокому підвищенні, обкладеному з усіх боків подушками, гаптованими золотом. Мустафа дивився на прибулих, і Олександр побачив у султанових очах, пласких, як в оселедця, таку щиру й непідробну порожняву, що йому стало моторошно. «І оце володар Баба-Алі? Який жах!» Обабіч підвищення стояли яничари, які завше мали бути при прийомі послів.

Двоє башів підвели посла до Мустафи. Почався узвичаєний століттями ритуал: посол має падати на коліна, бо перед великим хондкаром, який несе аллахову віру в усі сім кішварів світу, мають схилятися всі. Але, оскільки це могло б принизити державу, яку представляв посол, то треба зробити так, щоб він і впав на коліна, виявивши шану до султана, і не впав, виявляючи шану до свого короля чи імператора. Для цього посол удає, що він падає на коліна, а баші намагаються втримати його, взявши попідруки. Ось і зараз віденський посол просто-таки повис у турків на руках. Харем-агаси задоволено киває: ритуалу дотримано блискуче, віденський посол може розраховувати на найщирішу люб’язність.

Непомітно, мов випірнувши з килимів, виникає драгоман[126]. Посол починає