Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

Чув у Галаті історію про дівочу вежу Киз-кулезі. Казали, ніби одному турецькому султанові привиділось уві сні, що його донька помре від змії. Страшенно зажурився можновладець. Не їв, не спав, а все думав, як би перехитрити віщування сну. Скликав до себе ворожбитів: так, мовляв, і так. Мовчать ворожбити, головами похитують, бо не знають, що й казати славному султанові. Коли один підводиться та й каже: «Від волі аллаха не втечеш, якщо такий знак ти бачив, то чим же ти врятуєш свою доньку? Нічим не врятуєш!» Ще більше спохмурнів султан. Другий ворожбит каже: «Не вір снам, султане, ти воїн, а не баба». Розвів руками султан, бо слова воробжита, хоч і бадьорі, але сумнівів у душі не розвіяли. Тоді третій попросив слова: «Накажи, султане, збудувати Киз-кулезі — дівочу вежу, і хай там живе твоя донька». Послухався султан третього ворожбита та й наказав збудувати Киз-кулезі. І стала там жити його донька-красуня. А щоб їй не було сумно, поселив з нею султан веселих дівчат. Так і росла султанівна — вгорі небо, внизу вода. Сидить на вежі, грається блакитними квітами. А внизу сторожа цілими днями й ночами пильнує, щоб жодна зміючка не пролізла до Киз-кулезі. От виросла султанівна, до повноліття свого дійшла, і нудно їй стало на тій вежі. Приїде ото батько до неї, а вона й просить: «Візьми мене, тату, з собою, гарна моя вежа, але ж довкола світ такий широкий! Візьми мене!» Каже султан: «Не можу, не хочу, щоб мій лихий сон збувся!» Часто бачили султанівну на вежі, коли вона гралася там зі своїми подружками чи співала пісень увечері, коли морські хвилі мов завмирають, а вітер навіть не дихне. Якось отакої пори стояла султанівна на вежі, аж дивиться — внизу пливе на човні якийсь юнак, заслухався він її пісні та й звернув до вежі. А на човні велика корзина винограду. Побачила киз той виноград, і дуже схотілося їй солодкої винної ягоди. Перехилилася над краєм Киз-кулезі та й гукнула: «Гей, прекрасний юначе, передай мені хоч гронце!» А він питає: «Та як же я це зроблю?» А вона: «Я спущу тобі мотузку, а ти до її кінця гроно прив’яжи!» Так і зробили. Прив’язав юнак кілька грон на мотузку, й підняла султанівна цей дарунок до себе на вежу. Тільки-но хотіла відірвати одну ягідку, як з грона раптом вискочила гадючка і вкусила дівчину в руку. Скрикнула від смертельного болю юна султанівна, кинулись до неї перелякані подружки, побігли чимдуж до лікаря, та поки той лікар прибув, дівчина вже була мертва…

Олександр стояв на березі, милувався красою вежі й думав про те, що подібні казки чув він у Сербії та Чорногорії, у Франції та Італії, в угорських та богданських землях. А Петро казав, що такі ж казки й пісні є й на Україні…

Був на Безістані, дивився, як продають і купують невільників. Бачив гіркі людські сльози, чув невтішні й розпачливі крики людей зі всього світу, і серце стискалося: як багато на світі страждань! І думав: чому цих страждань найбільше завдав народ турецький? Та при чім тут народ турецький, отой нещасний райя?

Але ж стривай, стривай, графе Олександре, ти начитався Еразмуса з Роттердама та інших мудреців, тому ти такий і розумний. А що ти дав би цим людям, якби став правити ними? Де ти бачив, щоб райя жив щасливо й безбідно? В якій країні ти бачив щасливого селянина? Ти хочеш перетворитися на казкового Гаруна аль Рашида? Адже ж це тільки казочка, а дійсність не така…

«Ні, ні! Не можна втрачати віри у здійснення задуманого, — міркував тоді Олександр. — Втрата віри в задумане — це поразка! Я мушу взяти владу в Османській імперії і перше, що повинен дати народові, — мир. Щоб держава не воювала, а в праці здобувала собі славу. Адже Сулейман Кануні зумів це довести. Наполовину, але довів. За його султанування здійснено стільки розумного й вічного: вироблено звід законів, поліпшено життя народу. За його влади зведено в Стамбулі й Адріанополі чудові мечеті, написано нові книги, розвивалися мистецтва. Може, — думав тоді Олександр Чорногорський, — люди забудуть про наші військові перемоги, а пам’яткою про наші дні лишиться тільки вічна й нетлінна краса Айя-Софії, Сулейманіє?»

Так він думав шість років тому. А тепер бачить Олександр, що й Сулейман, хоч був і розумний, і пишний, і законодавець, нічого не довів. Османська імперія і далі йде шляхом воєн, ближче — до прірви. Єдиний поки що спосіб рятувати Європу і саму ж Туреччину — це громити її військову силу, рубати їй щупальці, якими вона ссе з поневолених народів кров і піт.

…Устя й досі плаче за своїм сином-яничаром. А де він?

О, що це за світ такий? Як його переробити? Не знав Олександр тоді, не знає й нині.

Олександр і Петро стояли посеред Безістану, роздивлялися на групи прикутих людей, яких продавали за гроші чи обмінювали на крам, як худобу. Бачили вони, як сиділа мати-українка, обнявшись із донькою, і благально дивилася на кожного покупця: купи нас обох, не розлучай! Олександр спитав ціну в людинопродавця, винувато подивився на жінку з донькою, похитав головою: не вистачить грошей…

Петро заскреготів зубами і потяг Олександра далі.

Якби ж то вони вдвох могли закупити весь базар і випустити всіх нещасних людей на волю…

Вони йшли далі. Біля мечеті побачили: якийсь райя веде четвірко своїх дітей маленьких — і всі каліки. У найстаршого хлопчика ручки по лікті відрубані, в другого ніжки вивернуті назад, ще в одного руки й ноги вивернуті так неприродно, що здається йде не людина, а павучок; у четвертого, найменшого, замість оченят червоні дірки. Ідуть, милостиню благають.

Жахнувся Олександр, наблизився, дістав гроші з кишені. Усе, що мав, віддав, потім запитав: «Чоловіче, чого твої діти такі?» — «Ми їх калічимо самі, щоб нам милостиню давали, а інакше як же жити?» Закричав тоді Олександр: «Будь же ти проклятий, мучителю власних дітей!» Кинув тоді райя гроші в обличчя Олександрові: «Вони й так криваві, мої акче, так ти ще й сліз додаєш, чужинцю!»

Вони довго блукали містом, заходили в найбідніші квартали і мерщій тікали звідти. Багато набачилися вони бідності і в Чорногорії, і в австрійській землі, і в угорській, і в інших землях, але такого жаху, як побачили у Стамбулі, Олександр не міг собі уявити