Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— Недайборщ! — озвався хтось із козаків.

— А! Недайборщ! — зрадів поляк. — От я тільки йому й віддам капітанський місток…

З’явився Недайборщ. Разом з ним ішов Олександр.

— Холера! — вигукнув пан Адамек. — Та це ж знаменито! Забирайте собі цю посудину, бо я не знаю, що з нею робити! Виліз сюди, а як злізти, не знаю.

— Ото й сиди! — гукнув Недайборщ, навіть не здивувавшись, що побачив поляка біля Кафи. Дивуватись було ніколи — бій був у розпалі. — Командуй, а що воно таке, збагнеш узавтра!

— Так у мене ж команди нема! Тільки веслярі, а біля тих — турецькі наглядачі!

Недайборщ підскочив, неначе палуба під ним стала гарячою.

— Так чого ж ти одразу не сказав?

— Повний уперед! — гукнув пан Адамек, побачивши, що напереріз шаранті йде ще одне судно.

Дим застеляв очі. Шаранта, якою командував пан Адамек, горіла, але козаки вже гасили вогонь. Весла били по хвилях, наздоганяючи турецьку галеру, що намагалася втекти у відкрите море.

Козаки набили гармати і глянули на пана Адамка, потім закричали:

— Повертай, чортів ляше, боком, нам стріляти хочеться!

— То й повертайте, а я тут при чім?

І коли шаранта нарешті повернула, пролунав такий залп, що корабель мало не перекинувся. Передня галера збавила хід, бо на ній було перебито половину весел.

— Готуватись до абордажу! — скомандував пан Адамек. І, побачивши, що його наказ виконується, промовив сам до себе: — К бісовій мамі! А я, дурний, усе збирався стати магнатом! — І вже зовсім весело загукав: — Громи! Трощи! Я вам покажу, що то є пан Адамек!

Палала турецька ескадра, палала Кафа, окремі загони турецького гарнізону втікали в степ, але вслід за яничарами мчала кіннота Амета Киримли…

Розділ дев’ятий, в якому йдеться про військову раду в морі, про стамбульські дива, про дворян Видича й Ніколича, османського султана Мустафу, а також про бурю над Босфором

Через три дні після розгрому Кафи козацька армада підійшла до Босфору.

Чайки, човни, галери, шаранти, нефи гойдались на хвилях. Тисячі невільників різних націй, що їх визволено було в Кафі, приєдналися до козацького флоту.

Стамбул міг сподіватися тільки на чудо. Але навіть зараз, не маючи ніяких надій на успіх, він готувався до оборони…

На військовій раді перед Босфором Олександр сказав:

— Найголовніше завдання для нас — розгромити весь чорноморський флот імперії. Це завдання ми наполовину здійснили. Зараз треба виманити ескадру від Стамбула у відкрите море і потопити до останнього корабля…

— Треба взяти Стамбул, — підказав Єфтимій Петрунін. — З падінням Стамбула Османська імперія припинить своє існування.

— Не припинить! — відповів Олександр. — Султан Мустафа втече в глиб держави. Гнатися за ним углиб — означає робити помилку, якої допустився Осман Другий, залізши аж до Хотина. Крім того, і це, мабуть, найголовніше, — поки ми воюємо з турецьким флотом, решта османли не бере участі у війні. Коли ж ми підемо по турецькій землі, проти нас, як загарбників, повстануть усі османли, навіть найостанніші райя. Бо йтиметься вже про існування турків взагалі. Я не можу випустити в бій на турецькій землі вчорашніх невільників, які люті на все турецьке… Уявіть, що буде, як ми візьмемо Стамбул і потримаємо його в руках три дні. Будуть гори трупів винних і невинних людей, і це підніме проти нас усіх османли.

— Вовків боятися — в ліс не ходити, — пробурчав Недайборщ.

— Ти мене цим не проймеш. Лізти без потреби у вовче лігво? Наше завдання — розгромити флот. Це завдання здійснити легше, і ми його здійснимо. Якщо поліземо в глиб Туреччини, ми розпочнемо війну проти всього народу її… Уяви собі: ми — хоч цього ніколи й не станеться! — підкорюємо всю Османську імперію. У нас не вистачить воїнів, навіть якщо ми по одному з них поставимо в кожному селі! Як ти втримаєш таку ношу?

— Осточортіли мені твої всі докази, — озвався Недайборщ. — Бачу, що ти дуже розумний. Аж занадто. Тому й султаном ставати не хочеш. А козаки все ще вірять, що ти станеш першим мирним султаном Османської імперії.

Олександр не знав, не знали цього ні Недайборщ, ні Петрунін, ні Скрипник, що, скориставшись невтручанням західних держав, турки вирішили підвести до Стамбула ще й ескадри, які були в Егейському та Мармуровому морях. Але вони зможуть прибути аж через десять днів, найшвидше — через тиждень. Якби туркам пощастило протриматися тиждень при Стамбулі, то козакам довелося б битися з трьома ескадрами. І ще невідомо, хто кого переможе. Турецька військово-морська сила була грізною. Тільки при Лепанто їй було завдано відчутного удару, але ж турецькі флотоводці теж уміли вчитися навіть на власних помилках…

Військову раду було закінчено. Недайборщ поїхав відбирати чайки до походу на Стамбул, Єфтимій — до своїх донців. У наметі залишилися тільки Олександр і Петро.

— І все-таки хотілося б іще раз походити стамбульськими вулицями, — мовив Скрипник.

— Мені теж хотілося б, — озвався Олександр і усміхнувся сам до себе.

— Пам’ятаєш, як шість літ тому?

Шість літ тому… Шість літ тому Олександр був у столиці Османської імперії, на Порозі Щастя, як пишномовно турки звуть султанську канцелярію.

З Відня їхало цісарське посольство до нового турецького султана Мустафи — це ще до скинення його Османом Другим. Олександр і Петро під вигаданими прізвищами були включені до складу посольства. Ніхто з їхніх супутників, окрім самого посла, не знав, хто ховається під сербськими прізвищами: Ніколич та Видич.

Величезне різноплемінне місто на сімох горбах постало перед ними.

Олександрові згадалося, як він блукав брудними вуличками цього міста, що пережило вершину своєї величі, як милувався красою Айя-Софії та мечеті Сулейманіє, на будівництво якої за часів Сулеймана було витрачено пів третього мільйона[122] подвійних талярів. Яка вона красива, ця мечеть Сулейманіє! Ліпша, напевне, за саму Айя-Софію. Дивовижні мармурові стовпи-колони. На кожному розі мечеті — дванадцятигранні мінарети. Коли починається рамазан-байрам чи курбан-байрам[123], од мінарета до мінарета на мотузках чіпляють ліхтарики, в які вставляють аркуші кольорового паперу з вирізаними фігурками: місяць, зорі, вівці, коні…

Олександр бував на площах та базарах міста, в порту, не раз переїздив у передмістя Галату й назад. У Галаті бачив французів та венеційців, євреїв та циганів. Навіть заглядав у католицькі костьоли та православні церкви; ходив біля синагог, яких у Галаті було не менше, ніж православних церков; бігали за ним циганчата, просили дати руку поворожити; і коли він дав руку одній молодій циганці, та глянула й заніміла, розгубилася, бо щось на