Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

— То що ж тоді робити? Осліпляти всіх, хто має хист?

— Хіба я знаю… — розгублено відповів Яремко.

Розділ восьмий, у якому пан Адамек починає всерйоз мріяти про моряцьку кар’єру

Бій кипів зі всіх боків — з лівого й правого, позаду й спереду, знизу й згори. Куди не глянь — всюди бій: на морі й на суші, на кораблях і в вуличках Кафи, у трюмах і на палубах кораблів…

Пан Адамек ще ніколи в житті не бачив такого запеклого бою. Довкола літала смерть, а панові Адамкові радість розпирала груди, і йому абсолютно байдуже було до того, що станеться з ним за хвилину чи півхвилини. Він вирвався на волю, а на волі навіть смерть — солодка!

Зранку, тільки-но зійшло сонце, козацька армада ринула на Кафу. Попереджені Недайборщем, сили Амета Киримли зійшли з Карадагу і вдарили в тил турецьким військам, що боронили Кафу. І щойно розпочався бій біля мурів міста, як весь обрій застелили козацькі чайки, донські лодії, трофейні галери, шаранти й нефи.

І почалося знищення ескадри, що стояла при Кафі.

…Як тільки пролунали перші постріли, болгарин Вилко дав команду своїм хлопцям-галерникам:

— Правій стороні — веслувати вперед, лівій — назад! Щосили!

І не встигли ще підгінні опам’ятатися, як галера почала, мов велетенська дзига, обертатися на місці.

Підгінний Анвар кинувся до болгарина і почав лупити його нагаєм, але пан Адамек, вирвавши з весла залізну скобу, кинув нею в турка. Кинув — і влучив добре, Анвар упав під ноги веслярів, а за кілька хвилин його було розтоптано.

Все довкола повилося сизим пороховим димом — це стріляли наглядачі, намагаючись укоськати бунтівників, але невільники усе ж таки умудрилися відімкнути свої кайдани і піднімалися на рівні і йшли просто на ворогів: умирати — так на свободі!

Галера, що розкружлялася, мов дзига, диміла зсередини. Команда на палубі, зненацька захоплена козацькою атакою, спершу не звертала уваги на дивну поведінку свого судна: думали, що це все діється з наказу капудана. Та потім, коли задвигтіла під ногами, затремтіла палуба, зрозуміли яничари, що сталося найстрашніше для них: повстали веслярі. А від повсталих веслярів порятунок один: стрибай у море і пливи до берега. І хоч берег уже був у руках запорожців та донців, бодай примарна надія була вціліти, здавшись у полон. Повсталі веслярі-галерники у полон нікого не брали. Могли взяти хіба що капудана, та й то для того, щоб, випустивши йому кишки, прибити їх до щогли, а капудана примусити бігати довкола неї, доки не вимотає з себе оті скривавлені ниті і не впаде, конаючи, на червону від крові палубу…

Та на цей раз капудан умер легкою смертю — болгарин Вилко змилосердився і, коли турка тягли до щогли, зриваючи з нього пишні шати й порячи товсте черево, він відчесав ятаганом його вусату голову, й полетіла вона в море, булькнувши, мов ядро.

Галера ще оберталася довкола своєї осі, але вперед рухатися не хотіла, весла стирчали з неї, мов клешні велетенського рака. Всі веслярі повискакували на палубу, і ніхто вже не хотів повертатися назад: досить, напрацювалися!

Просто на галеру сунула шаранта. Весла її працювали рівномірно, невільникам не вдалося поки що вирватися, і шаранта йшла вперед, змітаючи й підминаючи під себе чайки та лодії.

Галера стояла на дорозі, і капудан шаранти дав команду йти напролом: то був єдиний вихід для неї. Якщо вдасться таранити галеру, то, може, пощастить вирватися з кільця.

— А, холера! — рикнув пан Адамек, а ще за мить затріщала галера, вдарена могутнім носом шаранти, і покотилися по палубі й з палуби в море недавні невільники.

Пан Адамек покотився теж, але все-таки умудрився скочити на ноги, перестрибнути скупчення дощок та канатів, яке чомусь опинилося в нього на шляху, вхопитись за великий брус, перекинути тіло нагору, — і аж тільки тоді огледітися.

Те, що він побачив, його здивувало. Він уже був не на галері, а на шаранті. Ятагана він випустив, отже, в руках не було нічого. Але пана Адамка це не налякало. Він стрибнув униз, у товписько турків, видер у двох із них по ятагану, решту ворогів розкидав урізнобіч і поліз на капітанський місток.

Два тижні на галері, два тижні покірного існування так озлобили пана Адамка, що він, побачивши яничарів, які охороняли капудана, з ревінням кинувся на них. Ятагани свистіли так, що турки почали відступати, а коли почули, що пан Адамек кричить: «За мною!» і побачили, що за ним і справді біжить іще хтось, почали відступати.

Тим часом галера, що нахилилася після таранного удару шаранти в один бік, гойднулася назад, щось затріщало, і ось уже обламані щогли галери разом з вітрилами впали на палубу шаранти. Турки почали розбігатися, мов таргани, пан Адамек вилетів на капітанський місток, скинув капудана вниз і закричав, перекриваючи тріск, волання поранених і дзенькіт ятаганів:

— Здавайтесь, бо зараз вибухне крюйт-камера!

Турки, не чекаючи вибуху, сипонули в море.

І тоді пан Адамек побачив, що шаранта — в його руках. На носі стояв ще Вилко-болгарин та кілька недавніх невільників з галери борсалися серед, вітрил та канатів…

Вилко кинувся до люка, щоб відкрити його й випустити веслярів на палубу, але пан Адамек загримів:

— Ні з місця! Не змогли звільнитися самі, нехай працюють!

Вилко здивовано покрутив головою, але підкорився.

— Скажи їм по-турецьки, щоб гребли назад! — наказав пан Адамек, не розуміючи того, що такий маневр дасть мало користі. Але саме тому, що поляк не розумівся на морській справі, його рішення дало несподіваний ефект. Шаранта загальмувала, галера, яка після зіткнення з шарантою набула швидкості, відпливла вперед, потягши за собою обламані щогли й канати, а потім почала тонути. Але корабель, капітаном якого став пан Адамек, вивільнився від пут.

— Холера! Як же його повернути праворуч? — запитав уголос пан Адамек, потім гукнув: — Вилко, холеро! Та ти маєш язик у роті? Ану гукни, що треба повертати!

— Та я й сам не знаю, — озвався болгарин. — А в них питати не хочу.

— А ти не питай, а гукни по-турецьки, щоб правий борт перестав гребти.

— Так я забув, як воно по-турецьки правий.

Невідомо, чим би закінчилася ця перепалка, коли б пан Адамек не побачив, що на палубу вже видряпуються козаки Недайборща.

Проте на капітанський місток поляк козаків не пустив. Він виставив уперед два ятагани і вигукнув:

— Прошем пана! Я прогнав звідси турків, а