Станіслав Володимірович Телняк - Грає синє море, Станіслав Володимірович Телняк

говорити. Олександр-Ях’я непомітно для інших розглядав султанове обличчя. Він намагався впіймати на обличчі Мустафи хоч якийсь слід думки. Але марно. Мустафа сидів, роздував ніздрі, надимав щоки, двадцятилітня нерозумна дитина, яка, напевне, й помре дитиною… Далі прибулі посольства проходять повз султана, цілують його рукав. Цілують з поклоном і двоє австрійських дворян із сербськими прізвищами Видич та Ніколич.

Потім вони сидять у султанськім покої, — поряд з головним, де возсідає Мустафа, — і обідають. У головному покої споживає страви сам султан. З дверей знято килими, щоб посольство могло насолоджуватись лицезрінням султанового обіду. Мустафі принесли щось на зразок велетенської обертової таці з підставками. Сімдесят озброєних служників поставали в ряд і, передаючи один одному тарілку за тарілкою, поставили перед великим хондкаром сорок страв. Мустафа довго роздивлявся принесене, потім почав крутити пальцем столик-тацю. В очах харем-агаси — втома і терпіння. Великий султан поводиться, як мала дитина, але ж на все те — воля Всевишнього аллаха.

…Потім вони пили шербет. Солодка вода, трохи підкислена. Олександр пив охоче. Петро ж і досі, хоч пив-перепив на своєму віку того шербету хтозна-скільки, не розуміє, чому шербет вважають у Туреччині чимось надзвичайно смачним. Вода — та й усе!

«Вода! Ха! Он у нас у Сугаках — так ото вода!» — сказав Петро, коли вони вийшли на вулицю.

Під ранок подуло свіжо-свіжо з Босфору. Олександр відчув, як загойдалося під ним днище чайки, і пригадав він оту саму трапезонтську ніч, коли він разом з матір’ю втікав від смерті. Море, що досі мирно шепотіло своїми хвилями, зараз почало говорити — спершу півголосом, а далі — дужче й дужче, аж поки не загомоніло на повний голос…

— Таки вимолили кляті турки бурю! — вигукнув Петро. — Наздогнала вона нас перед самим Стамбулом.

— Не наздогнала, а зустріла, — поправив Олександр, тримаючись за лаву. — Як там Недайборщ із хлопцями?

Щось вигукнув у відповідь Петро, але Олександр його не почув. Море так ревнуло, так гойднуло, що годі вже було дослухатися, ба навіть думати про те, що сказав Скрипник.

Недайборщ із своїми хлопцями скористався з бурі та пітьми, щоб непомітно для гарнізонів фортець проскочити небезпечні місця й дістатися-таки до Стамбула.

У Стамбулі на козаків чекали. Але буря на Босфорі перешкодила турецьким кораблям вести прицільний вогонь по запорозьких чайках, які вискакували з хвиль, мов дельфіни, і налітали на галери, шаранти й нефи. Козаки гасали між ворожими суднами, захопили кілька з них і запалили. А решта ескадри при такому штормі не наважилася вийти в море й розпочати бій.

Шторм гуляв уже три дні, але кінця йому не було видно. Недайборщ нищив ворожі корабель за кораблем, втрачаючи й свої чайки, але турецька ескадра, мов прикута до одного місця, не наважувалася йти в погоню за козаками, які вже кільканадцять разів, після вдалого нальоту на один чи два кораблі, кидалися навтьоки…

Та на четвертий день шторм пригнав до Стамбула дві ескадри — з Мармурового та Егейського морів. Турецькі капудани, ризикуючи посадити на мілини і втратити свої кораблі, шалено мчали між островами на Стамбул, щоб розправитися з козацькими чайками. І оці дві ескадри й клюнули на Недайборщеву приманку, вони, побачивши, що козаки почали квапливо відступати, кинулися навздогін. Кілька великих галер налетіло на ланцюг через Босфор. Турки на березі не встигли вчасно спустити ланцюг, і галери перевернулися, ще кілька попало під влучний вогонь гармат з берегових фортець, але решта проскочили в море. І тут на дві свіжі ескадри та на одну пошарпану — стамбульську — й накинулася армада Олександра Чорногорського…

Шторм біснувався вже п’яту добу, розкидаючи кораблі супротивників у різні боки. Про прицільну стрільбу не могло бути й мови, все вирішував таран і абордаж. Оскільки у козаків великих кораблів було мало, то при таранах гинули чайки та лодії. Щоправда, запорожці й донці одразу лізли на абордаж, але не завжди їм щастило заволодіти великим судном з великим екіпажем. Турки билися відчайдушно, вітер дув з Босфору, козакам доводилося йти проти вітру, ядер і куль. Втрати були великі.

Олександр уже й не знав, що залишилося від флотилії Недайборща. Він розумів, що втрати великі, його тривожила доля Карпа. В цьому водяному й вогняному вирі він міг уже сто разів загинути, втонути, пропасти безвісти… Ріділи й ряди донців, їхні човни були не пристосовані до бою з великими суднами турків, та ще й під час бурі.

Козацька армада відступала на північ.

Недайборщ так і не з’єднався зі своїми основними силами. Його чайки, — з тих, що ходили на Стамбул, залишилось менше двох десятків, — опинилися в подвійному оточенні. Пробитись до своїх було неможливо, а гинути під килями турецьких галер і шарант козаки не хотіли теж. І тоді Недайборщ наказав: під прикриттям ночі знову йти на Стамбул, захопити фортеці по обидва боки Босфору, знову натягти ланцюг через протоку — рано чи пізно вітер зміниться, турецькій ескадрі доведеться йти назад, от і почнуть валитися неповороткі судна на воду, а гармати, що битимуть із захоплених козаками фортець, довершать справу.

І невеликий загін Недайборща пішов у пітьмі назустріч бурі — на Босфор.

Розділ десятий, який розповідає про дальші мандри Яремка та Бібігуль

Мабуть, Спиридон, коли його допитували, зізнався, де він переховувався від нишпорок Надир-бея. Та й, зрештою, Мусій сам казав Надир-беєві, що він переховував у себе коханця його дружини. Але як би там не було, по смерті Спиридона та Софії мімар Муса став відчувати на собі чиїсь пильні погляди. Він зрозумів: йому перестали довіряти, як колись. А після того, як у нього оселилися Яремко і Бібігуль, він щодня зустрічав біля свого дому людей, які, помітивши його, з незалежним, аж надто байдужим виглядом проходили вулицею. Одного з таких «байдужих» Муса побачив біля фортеці, і всі сумніви розвіялися: за ним стежили.

Залишалося одне: забрати дітей з собою в фортецю. Хоч би там як, а в фортеці їм буде безпечніше. Нишпорок Надир-бея чи таємної дефтерхани комендант на територію укріплення не допустить. Якщо ж фортецю візьмуть козаки, то Муса віддасть Яремка своїм землякам, і хлопець знову поїде на батьківщину, щоб не пропадати на чужині. Про те, що запорожці можуть оволодіти Стамбулом, мімар Муса не думав. Він добре знав, що таке Османська імперія, і розумів, що її військову силу можна розгромити в кількох битвах, але ж імперія — це не лише військова сила. Козаки можуть навіть узяти Стамбул і посадити на