Стівен Кінг - Аутсайдер

— Потім стане спекотніше, — сказав Ралф.

— Так, і піджак уже м’ятий, але в ньому є зручні великі кишені, куди влазить усе необхідне. Я ще візьму з собою наплічну сумку, але залишу її в машині, коли ми підемо на вилазку, — вона похилилася вперед і стишила голос: — У таких закладах покоївки інколи крадуть.

Гові прикрив рукою рота — чи то подавив відрижку, чи то приховав усмішку.

  5

Вони поїхали до Болтонів, де Юн із Клодом уже сиділи на сходинках ґанку й пили каву. Лаві була у своєму присадибному городі, полола просто з інвалідного візочка, тримаючи на колінах кисневий балон, у зубах — сигарету, а на голову почепивши великий солом’яний бриль.

— Сьогодні вночі все було нормально? — спитав Ралф.

— Нормально, — відповів Юн. — Вітер трохи шумів на задвірку, та щойно я заснув, то проспав усю ніч, мов дитина.

— А ти, Клоде? Усе окей?

— Якщо ви про те, чи не марилось мені, що біля будинку знову хтось крадеться, то ні. І ма’ теж.

— Ну, на це, певно, була причина, — сказав Алек. — Копи повідомили, що вчора в Тіппіті відбулася спроба залізти в приватну оселю. Хазяїн почув, як десь розбилася шибка, схопив рушницю й відстрашив грабіжника. Сказав поліції, що в чоловіка було чорне волосся, еспаньйолка і купа татух.

Клод розлютився.

— Я вчора зі спальні носа не потикав!

— Ми в цьому не сумніваємося, — мовив Ралф. — Може, це той, кого ми шукаємо. Зараз поїдемо в Тіппіт, усе перевіримо. Якщо він пропав, а так, певно, і буде, то ми по­вертаємося до Флінт-Сіті й пробуємо скласти план подальших дій.

— Хоча я не знаю, що ще ми можемо зробити, — додав Гові. — Якщо він тиняється не тут і не в Тіппіті, то може бути будь-де.

— Інших наводок немає? — спитав Клод.

— Жодної, — відповів Алек.

До них підкотила Лаві.

— Якщо ви таки вирішите повертатися додому, то доро­гою в аеропорт заїжджайте до нас попрощатися. Я нароблю трохи бутиків із вчорашньою куркою. Тобто якщо ви не проти їсти її вдруге.

— Так і зробимо, — сказав Гові. — Дякуємо вам обом.

— Це я вам мушу дякувати, — відказав Клод.

Він з усіма поручкався, а Лаві розпростерла руки, щоб обійняти Голлі. Голлі здивувалася, проте дозволила.

— Дивись мені, повертайся, — прошепотіла Лаві їй на вухо.

— Повернуся, — відповіла Голлі, сподіваючись, що зможе дотримати свого слова.

  6

Гові сидів за кермом, Ралф — поруч на пасажирському, реш­та троє — позаду. Сонце уже зійшло, день обіцяв бути спекотний.

— Просто з цікавості — як копи Тіппіта з вами зв’я­за­лися? — спитав Юн. — Я не думав, що комусь із поліції відомо, куди ми подалися.

— А їм і не відомо, — відповів Алек. — Якщо цей чужинець справді існує, то не варто викликати в Болтонів підозри про те, у який бік ми поїхали.

Ралф не вмів читати чужі думки, але знав, що подумала Голлі на задньому сидінні: «Щоразу, як хтось із вас говорить про чужинця, то це завжди умовний спосіб».

Ралф повернувся назад.

— А тепер послухайте мене. Жодних «якщо» чи «може». На сьогодні аутсайдер існує. На сьогодні він може в будь-який момент прочитати думки Клода і, якщо ми не помиляємося, він сидить у Мерісвіллській дірі. Ніяких припущень, сьогодні просто віримо. Зможете?

На мить усі замовкли. Потім Гові сказав:

— Синку, я адвокат захисту. Я можу в що завгодно по­вірити.

  7

Вони доїхали до білборда, на якому родина в захваті здіймала вгору свої ліхтарі. Гові повільно проїхався по порепаному асфальту під’їзної дороги, з усіх сил намагаючись уникати вибоїн. Температура, яка на момент їхнього від’їз­ду становила п’ятдесят із гаком градусів, тепер підскочила під сімдесят [251]. І ще підніматиметься.

— Бачите той горбок? — указала Голлі. — Під ним — головний вхід у печеру. Чи був, поки його не залили. Треба спершу там подивитися. Якщо він намагався туди пролізти, то мали лишитися сліди.

— Я згоден, — сказав Юн, роззираючись у вікна. — Господи, оце так спустошений шмат землі.

— Утрата хлопчиків і першого рятівного загону, що по них пішов, стала страшним ударом для їхніх родин, — сказала Голлі, — але й для Мерісвілла це обернулося трагедією. Діра забезпечувала більшість робочих місць у місті. Багато мешканців переїхало після того, як вона закрилася.

Гові пригальмував.

— Певно, це колишній касовий кіоск, і я бачу ланцюг, натягнутий через дорогу.

— Об’їдь його, — порадив Юн. — Нехай ця крихітка покаже, на що здатна її підвіска.

Гові став оминати ланцюг, пристебнуті пасками пасажири застрибали вгору й униз.

— Окей, панове, ми тепер офіційно порушуємо чужі права власності.

Зачувши наближення автівки, з укриття чмихнув койот і побіг геть, поруч його наздоганяла сухорлява тінь. Ралф помітив розпорошені вітром сліди від шин і вирішив, що це місцева молодь (у Мерісвіллі має ж бути хоч кілька молодиків) пригнала сюди свій всюдихід. Ралф здебільшого зосередився на скелястому пагорбі, який височів попереду, — перша та єдина туристична цікавинка Мерісвілла. Його raison d’être [252], як красним словом мовити.

— Зброя в усіх є? — запитав Юн. Він виструнчився у своє­му сидінні й дивився прямо перед собою, увесь насто­рожі. — Так?

Усі чоловіки підтвердили. Голлі Ґібні нічого не сказала.

  8

Зі свого сідала на вершечку пагорба Джек побачив їх задовго до того, як компанія дісталася квадратного акра парковки. Він перевірив гвинтівку — повністю заряджена, один патрон у стволі. Біля краю урвища він розташував плаский камінь. Тепер можна було витягнутися на повний зріст і покласти на нього гвинтівку. Джек поглянув у приціл, навів хрестик на водійську половину вітрового скла. На мить сонце його засліпило. Госкінз поморщився, відірвався від оптики, потер око, поки цятки не пропали, а потім знову зазирнув у приціл.

«Нумо, — думав він. — Зупиніться посеред парковки. Було б ідеально. Зупиняйтеся й виходьте».

Натомість кросовер навскіс перетнув стоянку й пригальмував біля забитого входу в печеру. Усі дверцята прочинилися, і з автівки вийшло п’ятеро людей: чотири чоловіки й одна жінка. П’ятеро маленьких докучників, усі в купі, як прекрасно. На жаль, цілитися тут було паскудно. Сонце стояло так, що на вхід до печери лягала тінь. Джек міг би ризикнути (оптичний приціл «Леуполд» був збіса хорошою штукою), але тепер проблема зачаїлась у кросовері, що затулив від нього трьох із п’яти докучників, включно з містером Присуду-не-маю.

Джек уклався щокою на дуло гвинтівки. Пульс у грудях і горлі — повільний і рівномірний. Він позабув про біль у шиї. Тепер він переймався тільки купкою докучників, які стояли біля вивіски з написом «ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МЕРІСВІЛЛСЬКОЇ ДІРИ».

— Ну, виходьте звідти, — прошепотів Джек. — Виходьте, роззирніться трошки. Ви ж самі цього хочете.

Джек чекав.

  9

Арковий вхід до Діри був забитий двома дюжинами де­рев’яних планок, що кріпилися до цементного корка величезними іржавими болтами. З такою подвійною пересторогою від незаконних дослідників можна було й не вішати всіх цих знаків «Не заходити», та парочка їх все одно висіла. Плюс кілька