Умберто Еко - Таємниче полум'я цариці Лоани

підборіддям; ти — янгол з церковних богослужебних книг, зодягнений цнотливою дівою — плід фантазії збоченого образописця, на грудях твоїх, невеличких, але виразних, виступають соски, загострені й чіткі, обриси стану до стегон трошки розширяються, гублячись у задовгих ногах, наче у Єви Лукаса Лейденського[287], погляд очей твоїх загадковий, а великий рот хвилює усмішкою; волосся відлискує старим золотом; полум’яна химера, вінець мистецтва й любострастя, чарівливий монстр, що постане в усьому своєму таємничому сяйві, з лазурових ромбів відлискуватимуть арабески, а від перламутрових інкрустацій відбиватимуться, неначе у призмі, вогні веселкові; вона буде подібною до Леді Жозіани, і в шалі любовного танку парча зі стану її спаде додолу, і залишиться діва лише у коштовностях, сяйливих мінералах; горжетка, немов корсет, затисне їй талію дивовижною фібулою, що розсипле навсібіч жмут відлисків з ямки поміж грудьми, а верхню частину стегон оперже стрічка, на якій невгамовно б’ється величезна підвіска, розливаючи повсюдно джерельним потоком рубіново-смарагдове мерехтіння, на її вже оголеному тілі округлиться живіт із пупком, що видаватиметься оніксовою печаткою молочнистих тонів; від сяйва, що променітиме навколо її голови, запалають усі грані її коштовностей, камені оживуть, осяваючи її тіло, розжареними контурами, колотимуть їй шию, ноги й руки вогняними жалами, жовтогарячими, як бурштин, ясно-бузковими, як газове полум’я, блакитнуватими, як палаючий спирт, ніжно-білими, як сяйво зірок небесних; вона постане переді мною з волосяницею абатиси в руках, благаючи шмагати її; вона триматиме семибатіг на знамення семи смертних гріхів; на кожному з семи батогів буде зав’язано по сім вузлів, на знак семи способів упасти у смертний гріх, і трояндами видаватимуться крапельки крові, що проступатимуть на тілі її, вона буде стрункою, наче храмова свічка, погляд прошиватиме, немов любові меч, і я нишком зажадаю покласти на се вогнище серце своє, волітиму, щоб та, що блідіша за світанок зимовий, білосніжніша за свічковий віск, схрестила руки на ніжних грудях своїх і погордливо постала переді мною у сорочці, багряній від крові сердець, що проливали кров свою в ім’я її.

Ні-ні, ця неподобна література знаджує мене, але я вже не підліток з неугавною сверблячкою в паху... Я просто, хочу, щоб вона була такою, якою я кохав її багато років тому: лише обличчя й жовтий жакетик.

Я хочу, щоб вона була найвродливішою жінкою з тих, що я коли-небудь зустрічав у житті, а не найпрекраснішою жінкою, на тлі якої всі інші губляться. Я цілком вдовольнюся, якщо побачу її змарнілою й хворою, саме такою, якою вона, гадаю, була у свої останні роки там, у Бразилії.

І тоді я їй скажу, що вона найчарівніша на світі й що я не проміняю її згаслі очі й блідість на вроду всіх янголів небесних! А хотів би бачити, як вона ширяє над водним потоком, самотня й непорушна, споглядаючи морські простори, а потім, немов чарами, обернеться на дивовижно-незвичну морську птаху, з довгими й тендітними ногами, витонченими, як у чаплі. Я не сполохаю її своїм жаданням, не наближусь, лишу свою недосяжну принцесу далеко-далеко...

Не знаю, чи це таємниче полум’я цариці Лоани палає в моїх пожовклих лобних долях, чи це якийсь еліксир відмиває зачорнені сторінки моєї паперової пам’яті, що ще надто поплямовані й не дають мені прочитати ту частину тексту, що досі від мене таїться, чи це я нестерпним зусиллям намагаюся напружити свої нерви... Якби у цьому стані я міг тремтіти, я б затремтів. Усередині мене так колотить, немов я гойдаюсь на хвилях у штормовому морі. Але рівночасно це ніби передчуття оргазму — мої печеристі тіла наливаються кров’ю, ніби щось ось-ось вибухне — чи зацвіте.

А зараз, достоту як того дня біля під’їзду, я ось-ось побачу Ділу. Вона зійде, ще цнотливіша й грайливіша, аніж перше, у своєму чорному нагруднику. Прекрасніша за пломінь сонця й за місяць біліша, струнка й нездогадлива, що вона є центром усього, пупом землі. Я побачу витончені риси її обличчя, прямий ніс, усмішку й двійко верхніх різців. Вона — мій ангорський кролик, моя кицюня Мату, що нявкотить, ледь струшуючи м’яку шерсть, моя голубка, горностай, моя білочка. Вона зійде, неначе перша паморозь, простягне ніжно руку, ні, не для того, щоб запросити, а для того, щоб не дати мені знову втекти.

Нарешті, тепер я дізнаюсь, як безкінечно грати фінальну сцену із «Сірано де Бержерака», дізнаюсь, кого я шукав усе своє життя, від Паоли до Сибілли, і возз’єднаюсь. І утішусь спокоєм.

Втім, слід бути обачним. Не треба знову питати, «чи тут мешкають Ванцетті?». Я нарешті маю скористатися Нагодою.

Але ось на самісінькій верхівці сходів розповзається мишасто-сірий fumifugium, затуляючи собою двері.

Відчуваю приплив холоду, здіймаю очі.

Чому це сонце чорніє?

Умберто Еко (нар. 1932 р.) — один з найпопулярніших письменників сучасної літератури, він — гуру для тих, хто вважає, що література має не розважати читача, а змушувати його замислюватися. У видавництві «Фоліо» виходили його всесвітньо відомі бестселери «Ім’я рози» та «Бавдоліно».

Примітки

1

Вираз взято з початку поеми «Безплідна земля» Томаса Стернза Еліота (1888— 1965).

2

«Мертвий Брюґґе» — назва роману бельгійського письменника Жоржа Роденбаха (1855—1898). Далі наводяться дві цитати з того ж автора.

3

Цитується спочатку остання, а потім перша фраза з «Повісті про пригоди Артура Ґордона Піма» Едгара Аллана По (1809—1849).

4

Я жував туман... — з ліричного циклу «Ноктюрн. Коментарі до сутінків» Ґабріеле Д’Аннунціо (1863—1938) — італійського поета, письменника й драматурга.

5

Перші рядки поеми «Туман» американського поета Карла Сандбурґа (1878— 1967).

6

Меґре йшов у такому густому тумані... — Жорж Сіменон (1903—1989), «Порт туманів».

7

Парубоцькі Машини — вираз, який часто вживали французькі сюрреалісти.

8

Рядок з однойменного вірша Германа Гессе «Як дивно блукати в тумані».

9

Земля пахне грибами... — рядок з першого вірша циклу «Цілунок мерця» з книги «Тамариски» італійського поета Джованні Пасколі (1855—1912).

10

...химерні попи у поволоці, що присліпом простують підтюпцем до Сан-Мікеле ін Боско. — З вірша з циклу «Осінній щоденник» Джованні Пасколі.

11

Небо з попелу — перший рядок вірша «Поле»