Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

гарячці. Очі його були дико вирячені. Шнурок личака, що розмотався, зачепився за ломаку і тримав одну ногу витягнутою.

— Господи, що се з Петром?!

— Бери, бери його за ноги!..

— От нещастя!

— А не казав я...

Вони привели Петра до багаття, вклали його коло вогню і вкрили своїми свитками. Степан та Іван більше не жартували. У тривожному настрої вони просиділи до ранку, слухаючи марення Петруся і, лиш розвидніло, відвели його, страшенно блідого і змарнілого, у село.

До приїзду лікаря хворий лежав прикритий ночвами, на яких макогоном розбили кілька горшків і мисок. Потім привезли «дохтура» з міста. У Петруся виявилась сильна температура. Через кілька днів він помер.

Розпитуючи про причину хвороби, лікар нічого не довідався. Селяни давали найрізноманітніші свідчення. Переважно говорили: «Хто то може знати. Бог знає!» Коли лікар поїхав, а маленький Петрусь лежав на могилках, бечменці висловлювались впевненіше: «Він вхопив... то його діло. Давно не брав... Він хворобу наслав».

У першу весну по Петровій смерті городи, розміщені поблизу замчиська, опустіли. Забобонні газдині боялись що-будь там садити. Камінь, привезений для будівництва хатніх печей, селяни повідвозили назад. Ніхто не наважувався нічого брати з замчиська. Лиш дехто з хлопців, що любили на Паску, бавлячись, гасати по замчиську, відвідали його у світлі празники.

 

* * *

Чи не знаєте ви часом Олени Тимчучки? Га? Та от, тієї баби, що завше швендяє по місту з мотузками та шмаття збирає... Еге, еге, беззуба така, горбата, її ще дражнять «козлячкою». Та то ж мати Петруся! Як не вірите, що муровий насилає хворобу на людей, то спитайте її. Вона все чисто розкаже, як то було. Вона мені оповідала. От і кажіть після того, що людей не хапає!.. Боже борони! Та хай тому на язиці семеро болячок сяде, хто се говорить! Присяйбі!

Людмила Старицька-Черняхівська

Народилася 29 серпня 1868 р. у Києві в родині Михайла Старицького. Брала участь у літературному гуртку «Плеяда» (1888—1893). Автор поезій, оповідань, літературно-драматичних творів, театрознавчих і літературознавчих статей, спогадів. 1917 р. була обрана до Центральної Ради, а з 1919 р. — заступник голови Національної ради українських жінок у Кам’янці-Подільському.

1929 р. її арештували у зв’язку з процесом СВУ, перебувала на засланні. 1939 р. повернулася до Києва.

20 липня 1941 р. енкаведисти влаштували обшук на квартирі, де мешкала письменниця з сестрою Оксаною. У звинуваченні писалося: «В настоящее время Старицкая-Черняхов­ская германофильски настроена, ждет прихода немцев в Киев. Вместе со своей сестрой Стешенко Оксаной намечают план своей деятельности в так называемом «Украинском правительстве», которое, по их мнению, создаст Гитлер в Киеве. Согласно этого плана они возьмут на себя руководство культурным фронтом на Украине, все остальное должно быть сосредоточено в руках немцев».

На допиті письменниця заперечила це звинувачення. Людмилу Старицьку-Черняхівську, Оксану Стешенко, академіка Агатангела Кримського вивезли вантажівкою до Харкова, далі у товарняку до Акмолінська. Дорогою письменниця померла, конвоїри викинули з вагона тіло. Місце поховання Людмила Старицької-Черняхівської невідоме.

Оповідання було вперше опубліковане в «Киевской старине» у 1889 р. Подається за виданням: Людмила Старицька-Черняхівська. Вибрані твори. Київ, Наукова думка, 2000, у перекладі Ю. Хорунжого за редакцією упорядника.

Жива могила

«Любовь сильнее смерти и страха смерти».

Тургенєв

Українська легенда

Неподалік Дністра, поблизу Лядового, височіють стрімкі гори; на одній з них насипана старовинна могила; на могилі два кущі калини, тут таки бовваніють і рештки колишньої каплички; а одразу за могилою — глибоке урвище, поросле кучерявим листяним лісом. Вогко й таємниче в глибокому яру.

Срібною обручкою охопили могилу два струмки і мчать із кручі бурхливим потоком; та несподівано, за три кроки, підводиться із землі дивної форми чорна брила, ніби похмурий козак владно розпростер руки і мимоволі знову роз’єднує потік надвоє, і тихо ремствуючи, спадають нарізно струмки на дно глибокого яру, а там, зрадівши, що позбулися страшного тягаря, знову єднаються і, міцно обнявшись, весело дзюркочучи, течуть собі далі. І тихо... тиша навкруги. Лише чути несміливе дзюркотіння, мовби двоє голосів переказують одне одному старі спогади, та часом зашумить і захитає огнистою головою з високої могили калина. Здається, сотнями пар очей дивиться звідусіль сива старовина; відчувається