Микола Іванович Костомаров - Антологія української фантастики XIX—ХХ ст., Микола Іванович Костомаров

Жарти вичерпались. Степан позіхнув.

— Ну, а все-таки треба йти нагнати свою булану...

Він накинув на плечі свитку і уже зібрався було іти. Та Іван, котрому ще не хотілося спати, мовчки підморгнув на лежачого Петра.

— Петре, скажи-но: таки не підеш за буланою?

Мовчанка.

— Ну, то ходи зі мною, як сам не хочеш.

— Та де там, не піде. От якби ще мама просила, то він, може, і пішов би з нею, учепившись за спідницю.

Петрусь миттю скинув з себе свитку і скочив на рівні.

— В який бік пішла твоя булана? — спитав лиш. На віях тремтіли сльози, та він намагався триматися спокійно.

— В лози, геть... — відказав Степан, вказуючи на проміжок поміж замчиськом і потічком. — Та підв’яжи постола на правій нозі, видиш, повідок розв’язався!

Петрусь недбало замотав шнурка навколо ноги.

— Ой же Петро, от так Петро! Іди, дальбі дам троячку на калачі!

— Пішов...

— Пішов, розсердився.

— Нехай, бо мудрий дуже став.

Та Петрусь їх не чув. Жахливо хвилюючись, він навіть не помітив, як відійшов добрий кусень від багаття і вві­йшов у лози. Збоку, по праву руку, височіло замчисько, та він намагався не дивитися на нього. Почуття прикрості, породжене глузами товаришів, пригнітило у нього перше почуття страху і він ішов твердим, впевненим кроком. Та в міру того, як лози ставали все густішими, злість забувалася. Забувались і жарти товаришів.

Непевність поступово заволодівала його тендітною душею. Він зупинився.

Серце гучно калатало.

— Ну й що. Вернуся. Скажу, що не знайшов. Велика біда!

Він уже було повернув назад, та почув знайомий звук дзвіночка буланої.

— А щоб тебе холера з’їла! Болячки на тебе нема! — гримнув він спересердя і скрутив у бік дзвіночка.

Повернутися до багаття з буланою було б тріумфом у його становищі. Думка про замчисько і його таємничого мешканця ані хвилю не полишала тепер вразливого Петруся. Обходячи якийсь корч, він глянув убік. Понуре громаддя замчиська неначе висіло у повітрі над лозами. Його обриси були тепер особливо рельєфними. Петрусь обійшов кущ. Йому закортіло поглянути на замчисько ще раз. Тепер віконні отвори в мурах видалися начебто яскравішими. Петрусь швидко відвернув голову і прислухався. Дзвінка не було чути, — дзвеніло тільки у вухах.

— Це мені, певно, здалося, що дзвінок. Нічого нема... теє... треба назад.

Він повернув назад і, не розбираючи дороги, кинувся до виходу з лоз. Замчисько незрозумілим чином манило його погляд до себе. Хлопець зупинився, щоб перевести дух.

— Ну, і що! Ну, і подивлюсь... Ну, і нічого! Що ж з того. Я йому нічого теє... не зробив. Я тільки теє... так собі, — намагався Петрусь заспокоїти сам себе, та марне. Уява працювала вже на повну потужність .

Йому здалося, що за стінами замчиська ворушиться щось «таке», що там надимається якась темна маса, ніби кваша у величезній діжі. Він поглянув ще і ще... Маса то піднімалась, то опускалась... Раптом за стінами замчиська умліока появився величезний старець з сивою бородою, розметаною навсібіч. Перехиляючись через віконну сітку, він знай поглядав у бік багаття і повільно водив головою з боку в бік. Його очі були опущені, обличчя зморшкувате, замислене. На голові — ані волосини. Він опирався руками на стіну, і неначе визирав когось.

У бідного Петруся підкосилися ноги. Він весь затремтів. У горлі перехопило віддих. Очі полізли на лоба. Він дивився прямо перед собою і біг, не розбираючи дороги. Вдалині уже видніло багаття. Ось, ось — уже близько! Він добіжить. По дорозі довелось обігнути кущ. Замчисько знову кинулось у вічі.

Привид ріс. Ось він все вивищується і вивищується. Вище і вище підноситься його голова. Очі зблиснули пронизливо раз і другий. Він помітив Петра, простягає до нього свої величезні лапища. Очі привида засвітилися радістю.

Петрусь інстинктивно пригнувся. Та в цей час сильна рука вхопила його за спину.

— Ой! Ой! — зойкнув не своїм голосом Петрусь і упав на землю.

Зомлів.

* * *

— То Петро кричить... — сказав, позіхаючи, Іван, що вже було вклався спати.

— Еге, здається, він, — підтвердив Степан, підводячись і спираючись на рамено.

Минув якийсь час. Буланої не було. Не було і Петра.

— Що він там так довго?

— Нехай шукає, — заспокійливо зауважив Степан і знову влігся спати.

Та в цей час долинув невиразний стогін Петруся. Степан та Іван мовчки, одним скоком зірвались зі своїх місць і побігли на той стогін. На самому краю лоз вони наштовхнулись на розпластаного Петра, що бурмотів щось як у