Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

— Хапай його! — проревів Дев’ятипалий, дременувши вгору сходами великої зали з витягнутим мечем у руці. — Убий його!

Джезаль невпевнено поплентався до істоти, але його нога ще не годилася майже ні на що, а ця істота була швидка, як лисиця — повернулася й чкурнула по холодному каменю до тріщини у вигнутій стіні, а тоді протиснулася в неї, як кицька крізь паркан, перш ніж він зробив кілька хистких кроків.

— Воно зникло!

Баяз уже човгав до входу, і над ними відлунював стукіт його палиці по мармуру.

— Ми зрозуміли, майстре Лютар. Ми всі чудово це зрозуміли!

— Їх точно більше, — процідив Лоґен, — їх завжди більше! Нам треба йти!

Не поталанило, подумав Джезаль, хитаючись дорогою назад до входу, шкандибаючи побитими сходами та кривлячись від болю в коліні. Не поталанило, що Баяз вирішив зупинитися саме тут і зараз. Не поталанило, що в Джезаля була зламана нога і він не міг побігти за тією мерзотною істотою. Не поталанило, що вони прийшли до Аулкуса, а не мали можливість перетнути річку на багато миль нижче за течією.

— Як вони сюди потрапили? — кричав Баязові Лоґен.

— Я можу лише здогадуватись, — пробурчав маг, кривлячись і важко дихаючи. — Після смерті Творця ми на них полювали. Позаганяли їх у темні кутки світу.

— Мало є на світі кутків, темніших за цей.

Лонгфут промчав повз них до входу та побіг зі сходів, долаючи по дві сходинки за раз, а Джезаль поскакав за ним.

— Хто це? — гукнула Ферро, стягнувши лук із плеча.

— Плоскоголові! — проревів Дев’ятипалий.

Вона стуманіло витріщилася на нього, і північанин помахав їй вільною рукою.

— Бля, та просто їдь!

Не поталанило, що Джезаль здолав Бремера дан Горста й був обраний Баязом для цієї шаленої мандрівки. Не поталанило, що він узагалі взявся за фехтувальну шпагу. Не поталанило, що батько захотів, аби він пішов до армії замість того, щоб нічим не займатись у житті, як двоє його братів. Дивовижно: тоді йому завжди здавалося, ніби йому таланило. Часом відрізнити талан від нещастя було важко.

Джезаль пришкандибав до свого коня, взявся за луку сідла й незграбно підтягнувся. Лонгфут і Дев’ятипалий уже були в сідлі. Баяз тільки повертав свою палицю на місце з дрожем у руках. Десь у місті позаду них задзеленчав дзвін.

— О Господи, — промовив Лонгфут, визирнувши круглими очима з-за численних статуй. — О Господи.

— Не поталанило, — прошепотів Джезаль.

Ферро дивилася на нього.

— Що?

— Нічого.

Джезаль зціпив зуби та пришпорив коня.

Талану на світі не було. Талан — це слово, яким ідіоти пояснювали наслідки власної необачності, себелюбства й дурості. Як правило, відсутність талану означала погане планування.

І ось з’явився доказ.

Вона попереджала Баяза, що в місті є хтось іще, крім неї та п’ятьох білих дурнів. Вона його попереджала, та ніхто її не послухав. Люди вірять лише в те, в що хочуть. Принаймні ідіоти.

Їдучи, вона стежила за іншими. Кей сидів у возі, що сіпався, примруживши очі й дивлячись строго вперед. Лютар, оголивши зуби, втиснувся в сідло та пригнувся, як досвідчений вершник. Баяз похмуро тримався, зціпивши зуби; його обличчя було бліде й напружене. Лонгфут озирався через плече круглими від страху та тривоги очима. Дев’ятипалий смикався в сідлі, важко дихав і більше дивився на своє повіддя, ніж на дорогу. П’ятеро ідіотів і вона.

Вона почула рик і побачила істоту, що сиділа навпочіпки на низькому даху. Та була не схожа на жодну істоту, яку вона доти бачила, — зігнута мавпа, скручена, довгорука й довгонога. От тільки мавпи списів не кидають. Вона провела поглядом спис, який полетів донизу. Він із глухим ударом врізався в бік воза та й застряг там, погойдуючись, а тоді вони проїхали далі, гуркочучи заїждженою вулицею.

Хоча та мавпа й схибила, у руїнах попереду були інші створіння. Ферро бачила, як вони ворушаться в затінених будівлях. Мчать дахами, ховаються в напівзруйнованих вікнах і порожніх дверних прорізах. Їй кортіло спробувати вистрілити в якесь із них, але навіщо? Їх там було багато. Мабуть, кількасот. Яка користь була б із убивства одного з них, коли вони скоро лишаться за бортом? Вона тільки стрілу згайнує.

Раптом поруч із нею впав камінь, і вона відчула, як його уламок, пролетівши повз неї, шкрябнув її по долоні з тильного боку. Від нього в неї на шкірі залишилася намистинка темної крові. Ферро насупилася й опустила голову, пригнувшись до рухливої спини свого коня. Талану не існує.

Але робити з себе більшу мішень було безглуздо.

Лоґен думав, що залишив шанка далеко позаду, але після початкового шоку від зустрічі з одним із них це перестало дивувати. Він уже мав би знати. Позаду залишаються тільки друзі. Вороги завжди наступають на п’яти.

Довкола них повсюди виходило з руїн відлуння дзвонів. У Лоґена гула голова від їхніх ударів, що перекривали тріск копит, верещання коліс і свист повітря. Бряжчання вдалині, поблизу, попереду й позаду. Повз нього сповненими небезпеки сірими силуетами мчали будівлі.

Він побачив, як мимо нього щось промайнуло і, закрутившись, відскочило від каміння. Спис. Почув, як позаду защебетав ще один, а тоді побачив, як інший спис зі стукотом упав на дорогу попереду. Він ковтнув, примружив очі, захищаючись від вітру, що віяв в обличчя, і спробував не уявляти, як спис врізається йому в спину. Це було не надто складно. Він повністю зосереджувався на намаганнях просто втриматися.

Ферро, повернувшись у сідлі, крикнула йому щось через плече, та її слова загубилися в гаморі. Він захитав їй головою, а вона несамовито тицьнула рукою на дорогу попереду. Тепер він це бачив. У дорозі перед ними відкрилася розколина, а вони стрімко чвалували до неї. Лоґен так само широко роззявив рота й задихано вереснув від жаху.

Він потягнув за повіддя, і копита його коня послизнулись і заковзали по старому камінню, різко звертаючи праворуч. Сідло хитнулось, а Лоґен утримався. Під ним розпливчастою сірою масою пролітали брукові камені, а щонайбільше за кілька кроків ліворуч від нього мчав край великого урвища, тріщини від якого врізалися в благеньку дорогу. Він відчував поблизу інших, чув їхні крики, та не розрізняв слів. Надто вже заважало перекочування й болюче підскакування в сідлі та зусилля волі, з яким він тримався, водночас шепочучи:

— Ще живий, ще живий, ще живий...