Джо Аберкромбі - Раніше, ніж їх повісять

від витягнутих пальців на гігантській долоні з грубо вирізьбленим нерівним символом, що стирчала з відтятого зап’ястка.

— Що тут написано?

Баяз насупився.

— Повір мені, тобі краще не знати.

Над армією скульптур із одного боку височіла будівля, колосальна навіть за мірками цього кладовища велетнів. Її сходи були заввишки з міський мур, колони на її фасаді — завтовшки з вежі, а її страхітливий фронтон був укритий напівстертим різьбленням. Баяз зупинив перед ним коня й поглянув угору. Джезаль зупинився позаду нього, нервово позираючи на інших.

— Ходімо далі. — Дев’ятипалий почухав собі обличчя та стривожено роззирнувся навкруги. — Звідси треба якнайшвидше піти й більше не вертатись.

Баяз хихотнув.

— Кривава Дев’ятка боїться тіней? Я б нізащо в це не повірив.

— Кожну тінь щось відкидає, — пробурчав північанин, але Першого з-поміж магів було не відлякнути.

— У нас досить часу, щоб зупинитися, — сказав він, насилу вибравшись із сідла. — Зараз ми неподалік від околиці міста. Щонайбільше година — і ми виїдемо й попрямуємо своєю дорогою. Оце, можливо, вас зацікавить, капітане Лютар. Які всякого, хто зволив би до мене долучитися.

Дев’ятипалий вилаявся собі під носа рідною мовою.

— Тоді добре. Я краще піду пішки, ніж чекатиму.

— Ти неабияк розпалив мою цікавість, — промовив брат Лонгфут, зіскочивши поруч із ними. — Мушу зізнатися, що при світлі місто не видається таким моторошним, яким видавалося вчора під дощем. Ба більше, зараз важко зрозуміти, чому воно має таку чорну славу. Більше ніде в Земному колі не може бути такого зібрання захопливих реліквій, а я людина допитлива й не соромлюся в цьому зізнатись. Так, справді, я завжди був...

— Ми знаємо, який ти, — процідила Ферро. — Я зачекаю тут.

— На здоров’я. — Баяз витягнув із сідла свою палицю. — Як завжди. Ви з майстром Кеєм, без сумніву, можете порадувати одне одного кумедними історіями, поки нас не буде. Мені майже шкода пропускати цю бесіду.

Ферро та учень набурмосились одне на одного, тим часом як решта пройшли між зруйнованих статуй і полізли широкими сходами. Джезаль при цьому кульгав на хвору ногу й морщився. Пройшовши крізь вхід завбільшки з будинок, вони опинились у прохолодному, тьмяному, тихому просторі.

Він нагадав Джезалеві Осередок лордів в Адуа, тільки ще більший. Простора кругла зала, схожа на велику миску зі ступінчастими трибунами з боків, вирізьблена з барвистого каменю, який подекуди був повністю розтрощений та понищений. Підлога була захаращена уламками, які, очевидно, лишилися від даху, що обвалився.

— Ах... Великий купол упав. — Маг, примружившись, поглянув крізь занедбаний простір на ясне небо вдалині. — Доречна метафора.

Він зітхнув і поволі обійшов вигнутий прохід між мармуровими виступами. Джезаль, насупившись, поглянув на важезний камінь, що нависав угорі, й замислився, що могло би статись, якби якийсь його шмат упав і вдарив його по голові. Він сумнівався, що Ферро таке зашиє. Він геть не здогадувався, нащо Баяз притягнув його сюди, але міг те саме сказати про мандрівку загалом і, власне кажучи, так часто й бувало. Тож він глибоко вдихнув і пошкандибав геть слідом за магом, а за ним одразу пішов Дев’ятипалий. Звуки їхніх рухів розходилися луною по великому простору.

Лонгфут знайшов дорогу серед побитих сходинок і з явним сильним інтересом поглянув на стелю, що обвалилася.

— Що це було за місце? — гукнув він, і його голос відскочив від вигнутих стін. — Якийсь театр?

— У певному розумінні — так, — відповів Баяз. — Це була велика зала Імперського сенату. Тут урочисто засідав імператор, слухаючи суперечки наймудріших громадян Аулкуса. Тут ухвалювали рішення, що визначали хід історії.

Він видерся на сходинку та почовгав далі, а тоді радісно показав на підлогу й заговорив пронизливим від захвату голосом:

— Саме на цьому місці, як я пам’ятаю, стояв Каліка, звертаючись до сенату з закликом до обачності в розширенні імперії на схід. Отам Джувенс відповів йому, виступаючи за сміливість, і взяв гору. Я зачаровано стежив за ними. Мені було двадцять, і я затамував подих від захвату. Досі пам’ятаю їхні аргументи в усіх подробицях. Слова, друзі мої. Слова можуть мати більшу силу, ніж уся сталь у Земному колі.

— Удар клинком у вухо все одно болить сильніше, ніж сказане на нього слово, — прошепотів Лоґен.

Джезаль пирснув зі сміху, але Баяз цього наче й не помітив. Він надто сильно поспішав від однієї кам’яної лави до другої.

— Тут Скарпіус виголосив свою проповідь про небезпеки розтлінності, про істинний сенс громадянства. Сенат був заворожений. Його голос бринів, як... як... — Баяз помацав повітря рукою, неначе сподіваючись відшукати в ньому потрібне слово. — Ет! Яке значення це має тепер? На світі не зосталося нічого певного. То була епоха видатних людей, які чинили по правді.

Він насуплено поглянув на битий щебінь, що вкривав підлогу велетенського приміщення.

— Нині епоха маленьких людців, які чинять так, як мусять. Маленьких людців із маленькими мріями, що йдуть велетенськими слідами. Однак, як ви бачите, колись це була велична будівля!

— Гм, так... — заговорив Джезаль, пошкандибавши геть від інших, аби поглянути на фризи, вирізьблені в стіні аж за останніми лавами. Там були напівоголені воїни в незручних позах, що тицяли один в одного списами. Це місце, звісно, було величне, та в ньому стояв неприємний запах. Наче від гнилі, наче від вологи, наче від поту тварин. Сморід погано вичищених стаєнь. Він вдивився в тіні, наморщивши носа. — Що це за запах?

Дев’ятипалий понюхав повітря, і в нього негайно витягнулось обличчя, а в круглих очах відобразився жах.

— Ради...

Він рвучко витягнув меч і ступив на крок уперед. Джезаль повернувся, силкуючись намацати руків’я своїх шпаг, на груди йому наліг раптовий страх...

Спершу йому здалося, що то якийсь жебрак: закутана в ганчір’я темна постать, що стояла навкарачки в пітьмі всього за кілька кроків від нього. А тоді він побачив скарлючені та схожі на клешні руки на дзюбатому камені. Далі побачив сіре обличчя — якщо його можна було назвати обличчям: незугарне безволосе чоло, грудкувата щелепа, що вишкірилася надміру великими зубами, пласке рило, схоже на свиняче, крихітні чорні очиці, що виблискували люттю, відповідаючи на його погляд. Щось середнє між людиною та твариною і значно страшніше за будь-кого з них. Джезаль застиг на місці з відвислою щелепою. Здавалося, безглуздо казати Дев’ятипалому, що тепер він йому вірить.

Було очевидно: на