Деніел Кіз - Притулок пророцтв

Рейвен пройшов холодок. Мусить щось бути. Це ж новина.

Алексі набрав: Рейвен Слейд.

– Скільки ти вже в нас?

Під столом вона провела пальцями по подряпинах у себе на руці.

– Разом з сьогоднішнім дев’ять днів.

– Поряд з твоїм іменем я ставлю дати, відколи ти в нас. Дивись, отут газети: «Нью-Йорк Таймс», «Дейлі Ньюз», «Інтернешнел Гералд Тріб’юн». Бачиш? Жодного слова. Якби вони переймалися, про тебе написали б у газетах.

Рейвен раптом пройняв страх.

– А місцева преса?

Алексі додав кілька назв грецьких газет. Про її викрадення ані рядка. Алексі мав рацію. Нікому немає діла.

– Тому тобі краще буде тут з нами. Розумієш?

– Починаю.

– Коли я ненароком застрелив Ясона Тедеску, він сказав: «Рейвен знає». Що він мав на увазі? Що ти такого знаєш?

Рейвен похитала головою.

– Уявлення не маю, що я знаю.

Алексі встав з-за столу і підійшов до шафки над плитою. Рейвен не було видно, що він там робить.

– Один з наших завжди тримає запас для себе, – він простяг їй кусник чорного шоколаду.

Вона відкусила трішечки. Потім більший шматок, іще один. Відчула, як рот наповнюється солодкою слиною.

…навіть краще, ніж золота зірка…

Рейвен зіскочила зі стільця і обійняла Алексі.

Він вп’явся очима у її ліву руку.

– Де ти так подряпалася?

– Так я веду відлік днів. Це мій особистий календар, – вона порахувала шрами. – Дев’ять подряпин за дев’ять днів.

Алексі викрутив їй руку.

– Щоб більше такого не робила. Я казатиму тобі, який день. І що робити. І коли їсти, і коли спати, і коли ходити в туалет. Щоб більше жодних подряпин.

– Мені боляче.

Алексі відпустив її руку і погладив по щоці.

– Коли ти все добре зрозумієш, зможеш стати однією з нас.

– Я зроблю все, що ти захочеш.

– Добре. А зараз мені треба вийти ненадовго, буду хвилин за десять.

Її охопила паніка.

– Не залишай мене саму.

– Та я ж ненадовго.

– Візьми мене з собою.

– Не можу. Ти мусиш залишатися тут.

Рейвен вчепилася йому в руку.

– Не йди.

– Я думав, ти готова робити все, що я скажу.

У неї запаморочилося в голові. У жодному разі не сердити Алексі.

– Так, звичайно, – Рейвен заходилася прибирати зі столу. – Я помию посуд, поки тебе не буде. Повертайся швидше.

– От і молодець, – Алексі поцілував її в чоло.

Коли він вийшов, Рейвен помітила, що двері лишилися прочиненими. Підбігши до вікна, вона побачила, як Алексі переходить вулицю. Це її шанс втекти. Геть з цієї в’язниці, зійти східцями вниз – і на волю. Рука потяглася до клямки.

…зупинися. він, напевно, спостерігає з того боку вулиці…

Рейвен відсмикнула руку так, ніби клямка раптом розжарилася до червоного. Намотала пасмо волосся на палець з такою силою, що ледь не вирвала. Якби він хотів її вбити, то вбив би в лікарні. Що ж, якщо вона їм потрібна, вони її не чіпатимуть. Рейвен з грюкотом зачинила двері й пішла назад до мийки. Повитягала шухляди. Ні ножів, ні виделок, самі лише ложки.

…розбий тарілку і переріж собі горло…

– Чому ти кажеш, щоб я себе вбила?

…нумо, зараз же…

– Ні!

…боягузка…

– Сама ти боягузка. Я виберу час і місце, як мама. Як ти на це дивишся?

Мовчання. Сестра зникла.

Кроки на сходах. Алексі повертається. Рейвен змусила себе зайти до гардеробу і зачинила двері. Схлипуючи, почала вишкрябувати на руці свій десятий день.

Боже, Алексі ж заборонив їй дряпатися. Не треба його дратувати. Рейвен поплювала на долоню і потерла свіжий шрам. Якщо питатиме, вона скаже, що забула. Або що поранилася випадково. Алексі повинен думати, що вони – одна душа. Вона має зробити так, щоб він її захотів.

У темряві Рейвен обмацувала шрами так, ніби це був напис шрифтом Брайля. Десятий день ще не заструпився й болів дужче за інші.

РОЗДІЛ 11

Алексі Коста бився з американськими солдатами, слухав їхні крики, коли стинав їхні голови. Раптом вони всі перетворилися на жінок з немовлятами. Весь мокрий від поту, він сів у ліжку. Проковтнув мокротиння, що зібралося в горлі. Кляті нічні жахи! Алексі глянув на годинник: майже сьома. Рейвен, мабуть, ще спить у своїй кімнатці. Він не став будити її, коли прийшов учора ввечері, радий, що вона не спробувала втекти.

Хтось тихо постукав у вхідні двері. Дивно. Ніхто не приходив до схованки, попередньо не зателефонувавши. Алексі вийняв з шухляди під нічним столиком свою «берету» двадцять другого калібру.

– Хто там?

Тиша. Тримаючи пістолет за спиною, Алексі поклав руку на клямку. У щілину над порогом просунувся складений папірець. Він шарпнув двері на себе. Маленький хлопчик, що стояв на сходах, кинувся навтьоки, та Алексі схопив його за руку.

– Ти що тут робиш?

– Пані дала мені десять драхм, щоб я відніс записку на цю адресу, – зарюмсав малий. – Нікого не кликати, просто просунути під двері.

– Яка вона на вигляд?

– Висока. Очі як вуглинки. Волосся чорне, заплетене короною. Оливкова шкіра. Десь за тридцять, але гарна.

– Нікуди не йди, – Алексі розгорнув записку.

ЗАТЕЛЕФОНУВАТИ ЗА НОМЕРОМ 210—722 09 53. ТЕРМІНОВО

Алексі поліз до кишені і видобув звідти євро.

– Забудь, що взагалі сюди приходив.

Хлопчина схопив монетку і дременув униз сходами. Алексі увійшов досередини й замкнув двері. Витріщився на послання. Ніхто, крім людей із «Сімнадцятого листопада», не знав, де їхня схованка. Якби поліція їх викрила, то давно влаштувала б облаву. Алексі перевів погляд на телефон. Дзвінки можуть відстежувати. То й що, автор записки все одно знає, де він.

Понишпоривши в шухляді письмового столу, Алексі витяг один зі своїх одноразових мобільних телефонів. Набрав номер. Чотири гудки. Він зібрався було вибити, як раптом м’який голос здушено прошепотів:

– Рада, що ти зателефонував, Алексі.

– Хто це?

– Не розмовляти по телефону. Ми зустрітися.

– Зустрітися з незнайомкою? А раптом ви хочете мене вбити?

Хихотіння.

– Якби я хотіла, ти вже був би мертвий. Я ж знала, куди послати хлопця.

– Де зустрічаємося?

– За півгодини в Плака[13], біля таверни.

А вона не дурна. Для таємної зустрічі переповнене туристами відкрите кафе – найкраще місце.

– Як я тебе впізнаю?

– Я тебе сама знаходити. Ми впізнаємо одне одного. Не дзвони більше на цей номер, я заплатила за нього наперед і знищити, коли ми закінчимо розмову.

Приголомшений, Алексі спробував пригадати всіх жінок, з якими спав. Надто багато. Звузимо коло. Хлопчик сказав, що вона висока і вродлива. Із чорними очима і чорним волоссям,