Аріна Спел - Від долі не втечеш , Аріна Спел

Нє, ну ви бачили таке? Кліф його підтримує. Друг називається. Коли Кіран швидко і в двох словах описав ситуацію, мені навіть самій вдалося розгледіти зерно істини, але воно було таке дрібненьке , що я відкинула його одразу. І взагалі, я спати. Зі зрадниками немаю ніякої справи. 
Та воно чогось не спалося. Прислухалася до голосів, що пораз були дуже гучними. Цікавість так і гризла. А ще, я чогось раділа його присутності. Дурепа, так? Це ж треба, гостюватиме у мене. Я кликала, чи що? З Лілі не пішов. Зізнаюсь, я боялася цього. Серце розривалося від думки, що ми з Кліфом підемо, залишивши їх у двох. І коли зрозуміла, що він з нами , відчула дике полегшення. 
Вона ж гарна, та Лілі. І дивиться на нього так, зовсім не байдуже. З болем і надією. Готова чекати. Мені такою не стати. Ніколи. 
Ай, все. Хай робить що хоче. Мені ж байдуже. Мабуть. Він мені не підходить. Мабуть. Я не кохаю його. Мабуть. 
Спати. От єдине правильне рішення на сьогодні. 
З ранку вирішила викреслити цих двох з свого життя. Назавжди. 
На столі валялися порожні пляшки, з під мого з біса  дорого віскі. Ох, я б їм дала за це прочуханки, але треба було мовчати. Тому швиденько випила кави й помчала на роботу. В дверях мене наздогнало зауваження про сніданок. Хотілося огризнутися, що не містеру-помʼятому алкоголіку про це говорити. Але знову ж таки, я з ним не розмовляю. Виявляється це не така й легка справа, мовчати. 
Моя трудова нива зустріла мене звичним хаосом. Всі кудись бігли, метушилися. 
Кабінет був порожній. Напарник так і не зʼявився. 
-Де Вейн?- спитала секретаря в обідню перерву.

-Його відправили у відрядження. Ще вчора. Зʼясувалося, що на складі відсутня якась там складова до артефактів, що росте лише в північних лісах. Було прийнято рішення терміново поповнити запаси.

-Відколи це артефактори займаються цим особисто?

-Хто зна. Наказ з гори. 
Ясно звідки ноги ростуть. Ох я тобі задам. Як тільки зніму свій мараторій на розмови. А отже ніколи. 
Робота. Спасіння. Бо всі мої думки розвіювалися самі собою, варто було зосередитися на плетінні. 
Стукіт в двері. Не люблю коли відволікають. Той все ж таки секретар:

-Іріс. До головного. 
-Нащо? 
-От я так і спитав. А нащо вам Іріс? Це ж така буденна справа, уточнювати накази. Біжи хутко. Містер Картер і так не в дусі, через цю перевірку . Яка ще й затяглася на невизначений термін. 
Робити нічого. А що тут поробиш. Начальство. Дала собі час, щоб трохи прийти до тями. Та дурне серце ніяк не заспокоювалося. Гупало мов навіжене. 
Йшла так повільно, як лише могла. Але допленталася все ж таки до кабінету. 
Тільки но увійшла в кімнату, як на мене обрушилось :

-Іріс, де тебе чорти носять. Я ж послав за тобою хвилин тридцять тому. Його високість, між іншим чекає.- відчитав мене містер Картер. При чому слова «його високість чекає» були сказані так, щоб дати мені зрозуміти, який гріх я скоїла. Майже смертний. 
-Вітаю, містер Картер.- може хоч до нього дійде, що він так і не привітався зі мною. Ну і заодно натякну, що звертаюся лише до нього. Бо з іншими опонентом я не розмовляю! 
-Вітаю леді Іріс.- відповів Кіран. 
А я мовчу. І все тут. 
Містер Картер почав переводити свій погляд між нами. Мізки шурупали. Не дурний він був чоловік, тямущий. 
-Я піду, маю купу справ.- продовжив він.- До тебе.- він тицьнути в мене пальцем.- одне зауваження. Памʼятай, ти на роботі, а його високість перевіряючий. 
Хм. Теж мені діла. Звісно він перевіряючий. Більше ніхто. 
Двері зачинилися. Ми на одинці. Та що за танок влаштувало моє серце? 
-Над чим зараз працюєш?- спитав цей нахаба, що розвалився на кріслі. Гарний і бадьорий. Ніби не він пив цілісіньку ніч і мав би мати жахливе похмілля. Звиклий, мабуть. Алкоголік. Ось. Ще одна чеснота. 
-Не розмовляєш? Не гарно якось виходить. Ти ж підлегла, а я найвище начальство, яке тільки можна собі уявити. 
То треба б дотримуватися субординації. І щонайменше звертатися на «Ви». Але про це я тільки подумала. Бо я ж мовчу. 
-Як знаєш. А поцілувати тебе можна? 
Соплю. 
-Мовчання знак згоди.

Соплю і далі. 
Кіран підводиться і повільно так, наче хижак, починає підкрадатися. Що удумав? Так само повільно підводжуся й починаю обходити стіл у протилежному напрямку. 
-Гарна гра. Мені подобається.- муркоче він.

І ніяка не гра. І я не збуджена від одного його тембру. Але нагадую - я мовчу.

Подальші події швидкі мов вітер. Він зривається, намагається перехопити. Я хапаю перше ліпше що трапляється під руку й жбурляю в нього. Ухиляється. І ось я знову сиджу на столі. Притиснута до міцного тіла. Одна його рука утримаує мої, заведені за спину інша ніжно тримає підборіддя, великий палець погладжує вуста. 
Обурено вдихаю, маючи намір порушити обіцянку яку сама собі й дала і висказати йому все. Але хто мені дасть. Поцілунок. Такий гарячий, такий пристрасний. Мій і його голод в ньому. Язик, який спочатку лише грається, починає більш пристрасний і вимогливий танок. І я відповідаю. По при все. 
-В тебе якась пристрасть до столів?- питає. Хрипко так.- Бо в мене так точно. 
І не давши мені отямитись , знов береться за справу. Ті руки, як у чарівника, вони по всюди. Тримає мене за потилицю, не даючи змоги відсторонитися. Починає розстібати ґудзики, звільняючи мої груди. Які ниють, які вимагають ласки. Соски гострі і чутливі. Нарешті я маю змогу дихати. Глибоко і шумно. Стогнати, закачуючи губу, бо його рот вже на них. Грається, пестить, дражнить. Тягнуся руками  до його ременя.

-Ні, маленька, якщо ти зробиш це, я не втримаюсь. А все повинно відбуватися інакше. Не тут. Тому довірся . І насолоджуйся.

Знову він терзає мої соски. Покусуючи і зализуючи. Відчуваю долоню, яка магічним чином опинилася вже на внутрішній частині стегна. Погладжуючи і піднімаючись все вище. Один рух і моя білизна зірвана. Я відкрита і доступна. І я хочу. Його. До нестями. Катування продовжується. Вмілі пальці розміщують вологу, якої так багато. Дражнять. Граються. 
-Хочеш кінчити?- шепоче на вухо. І ці хтиві слова ніяк не відштовхують. Навпаки, прострілють судомою в моєму лоні.