Алан Кервін - Екстремофіл, Алан Кервін

— Я теж не повірила, доки не побачила, — відповіла Марія, також озирнувшись на капсулу. — Лялечко, буду тобі дуже вдячна, якщо ти знімеш ту штуку з пікапа й поставиш десь.

— Зараз зніму, — відповіла кіборг і пішла до машини.

— Я покажу куди ставити, — Пітер поспішив за нею, щоб точно скерувати, куди поставити його нову забавку.

Тео лежав на спині, розглядаючи крізь скляну стелю теплиці вечірнє небо. Тіло пекло, голова страшенно гула, через неповністю розправлені легені було важко дихати і хотілося просто здохнути, аби все це нарешті припинилося... але пити хотілося більше. Він пробував їсти огірки, та жування забирало забагато сил. Краще пити.

Йому погано, боляче... але Тео знав, що від цих всіх негараздів він не помре, як би не хотів. На жаль, чи на щастя.

Попередні розмороження відбувалися в лабораторії під ретельним наглядом спеціалістів. У фізрозчин додавали знеболювальне та снодійне і подавали крапельницями кілька діб поспіль, доки організм повністю не відновлювався, і лише потім його будили. Цього разу розмороження було максимально екстремальним: відсутність лікарів, відкритий люк, пекуче сонце, у капсулі лише десять літрів розчину, які він увібрав досить швидко. І все... Але той мінімум дозволив йому більш-менш пересуватися і якимось дивом дістатися до діжки з тією гидотною водою. Якщо це новий етап тестів, то страшно подумати, що вигадають наступного разу.

У тиші теплиці клацнув дверний механізм. Мабуть, йому несуть вечерю. Це добре. З цією думкою Тео сів, але з-за ряду огірків вийшла не та мила пані з хлопцями, а з’явилося двометрове металеве одоробло і спрямувало на нього з лівого ока тонкий синій горизонтальний промінь, провело ним згори вниз і знову вгору.

— Чистий, — сказав синтетичний голос, і з-за спини залізяки вийшло двоє чоловіків зі зброєю, якої Тео ніколи раніше не бачив.

— Привіт, — привітався кремезний бородань, хижо вишкірившись.

— Привіт, — насторожено вимовив Тео.

— Поки Марія пішла пробувати поговорити з Пані Кураторкою, ми вирішили побалакати тут із тобою. Ти не проти?

— Ні.

— От і чудово. Я — Аян. Це — мій друзяка Боб, а це — наша дуже хороша подруга Лялечка. Як бачиш, вона кіборг, тому без фокусів. Затямив?

— Так, — Тео перевів на кіборга приголомшений погляд, а та розтягнула губи у своїй фірмовій усмішці, від якої він ще більше стиснувся.

— Отже, почнімо. Як тебе звуть?

— Тео.

— Повністю.

— Теодор Корб.

— Чудово. Скільки років?

— Коли я підписував згоду, мені було майже двадцять два, тож зараз... близько двадцяти чотирьох.

— Не зрозумів, — подав голос Боб.

— Я теж. Поясни. Яку згоду? На що? З ким? І чому ти так дивно рахуєш свій вік? — запитав Аян, склавши руки на грудях.

— Згоду на експерименти. Організація називалася «Синтез». Керував проєктом професор Роберт Кузан. Він особисто відбирав людей для випробувань, і я йому підійшов.

— Лялечко, що за професор? — звернувся Аян до кіборга, не обернувшись.

— Шукаю. У моїй базі мало згадок про нього, — відповіла вона.

— Добре. То на які випробування він шукав людей? Серед кого обирав?

Тео відкрив було рота, щоб відповісти, але заговорила Лялечка:

— Дещо знайшла. Це вірусолог, засновник програми генної модифікації людей «Синтез». Заявляв, що змоделював штучний вірус, здатний змінювати людське ДНК і підвищувати здатність людської раси жити в особливо суворих умовах довкілля. Згодом його діяльність була визнана псевдонауковою. Програму згорнули, професора оголосили шарлатаном, позбавили всіх нагород і звань. Він помер у притулку для самотніх людей... сімдесят років тому.

— Коли? — скривився Аян.

— Сімдесят років тому, — повторила Лялечка.

— Гм. Здається мені, хтось тут свистить про балачки з професором, — насупився Боб.

— А може й ні... — повільно вимовив Аян, розглядаючи Тео.

АЯН