Альма Лібрем - Снігуронька на замовлення, Альма Лібрем

Я здригнулась.

Не те щоб Діда Мороза та Снігуроньку пов'язувало щось страшне. Але бути на святі поряд з Данилом мені геть не хотілось. Знову стало не по собі від думки про те, що цей чоловік буде роблено старим, низьким голосом звертатись до мене "внученько" – і зовсім не так, як можна Дідові Морозу, обіймати мене за талію.

- Певне, неважко, - витиснула я з себе, щиро сподіваючись, що виглядаю не надто дивно. І не позеленіла до такого стану, що на мене вже дивитись страшно. – Але я сподіваюсь, крім виконання ролі Снігуроньки, від мене більше нічого не буде вимагатись?

- Мені подобається підкоряти жінок, не використовуючи службовий стан, - Данило також встав та підійшов до мене ближче.

- Так? – хмикнула я. – Щось мені так не здалося!

- І на що ви, Ольго, натякаєте? – голос Котовського в одну мить став холодніше будь-якого льоду, і я знов зненавиділа свій надто довгий язик і всіх чортів, що за нього мене потягли.

Не могла промовчати? Краще бути на низький посаді зі стабільною зарплатою, чим взагалі вилетіти з роботи без права повернутись в професію!

- Ольго? – шефа моя спроба відмовчатись не влаштувала. Він стояв вже зовсім близько, ще й ласкаво, наче вговорюючи не мовчати, взяв мене за лікоть, ще й підтягнув до себе поближче.

З такої відстані я подумала, що бути Ксюшею, певне, не так і погано. Наприклад, можна поцілувати шефа і не відповідати на дурнуваті питання! Або, враховуючи її зріст, просто дивитись прямо перед собою. В випадку Ксюші там був би який-небудь ґудзик сорочки чи, в крайньому випадку, розстібнутий комірець. Я ж могла дивитись на підборіддя. То в кращому випадку!

- Я чекаю пояснень, - не відступав Данило. – І хочу знати, чим заслужив таку думку про себе, - його очі небезпечно зблиснули, і я знову б відступила назад, але він не відпускав.

Ну, зараз або ніколи.

- Я кажу про те, що мої… колеги, що змінюються раз на сезон, точно не кращі працівники, ніж я, - я глянула на шефа, помітила, що суперечити він не спішить, і додала: - Але вони регулярно йдуть на підвищення, а потім не справляються зі своїми обов'язками і вилітають з роботи! До наступної безмозглої курки, яка ляже в… Ой! – я замовкла. – Я трохи зайвого сказала. Вибачте. Мені пора!

Данило був геть іншої думки. Принаймні, моя спроба відступити закінчилась тим, що він лишень сильніше схопив мене за руку та буквально силоміць всадив на стілець.

Ну все? Договорилась? Тепер він точно захоче не Снігуроньку для племінників!

Шеф і справді опустив руки мені на плечі, притримуючи і не даючи встати, але голос його звучав без всіляких мерзенних ноток, навпаки, сухо і по-діловому.

- Хто займався підготовкою проектів у вас у відділі?

- Там ж з підписом, - здивувалась я. – Головного…

- Хто, Ольго?

- Я, - відповідь зірвалась з губ сама собою, геть без особливих сумнівів. В нашому крихітному відділі зазвичай більше ніхто і не працював. – Олег, - мова йшла про нашого помічника, єдиного чоловіка у відділі, - часто виконував попередній аналіз і займався формальною стороною питання, а я…

- Досить, - обірвав мене шеф. – Наскільки я пам'ятаю, у вас там заправляє Васнецов?

- Так, - трохи несміливо відповіла я. – А що?

Данило забрав руки з моїх плечей і трохи м'якше промовив:

- Можете йти.

- Я звільнена? – питання знов не встигло пройти перевірку мозком, так з язика і зірвалось.

І коли я нарешті почну думати, а тоді говорити?

- Ні, - посміхнувся Котовський. – Ви не звільнені, Ольго. Просто продовжуєте виконувати свої обов'язки. Я подумаю на рахунок кадрової політики. Але! Снігуроньку ніхто не відміняв.

Та чорт з нею, з тою Снігуронькою, я вже майже змирилась.

- Дякую, - ляпнула я, отримавши від Данила погордливу посмішку.

- Завтра після роботи поїдемо, підберемо вам підходящий костюм, - промовив Данило.

Довелось кивнути.

Шеф мовчав, і я, вирішивши, що це мій шанс, обережно зробила крок в напрямку дверей.

- Чекайте, Ольго, - позвав мене Данило.

- Так? – я обернулась в останню мить, ще не встигнувши закрити двері.

- Порадуйте Васнецова наостанок, надягніть яке-небудь плаття.

Я знову кивнула, хоч слова начальства мене геть не порадували.

Хоча…

Якщо "наостанок" означало не мій виліт з фірми, це значить, що прощання з Васнецовим засмутить не мене, а його. А це, між іншим, чудовий новорічний подарунок!

Так може, шеф не такий вже й гад, як я думала? Так чи інакше, а мені ще треба взнати, що це за "Дід Мороз"… І чи правда варто боятись та ненавидіти його.