Олег Говда - Воїн-1. Незвідані світи, Олег Говда

Розділ 5

Двері рипнули, зачиняючись за Листицею, що вискочила за якоюсь потребою у двір, і відразу розчинилася, впускаючи в будинок старосту. При денному світлі дядько Ярополк виглядав і старшим, і жаліснішим. Видно й справді біда з мужиками, якщо такого каліку на посаді тримають.

— Здоров будь, воїне. Відпочив? — прогудів він з порога. — Ти, їж, їж… — і, не затримуючись у дверях, ступив до розвішаної і розкладеної амуніції.

Недбало мазнув поглядом по одязі з минулого життя, але нічого не сказав. В принципі, коли я приїжджав на канікули, мої міські «прикиди» теж особливо нікого не вражали. Сільські жителі споконвіку дотримуються одного критерію відбору: що у повсякденному житті не придасться, то й не варто уваги. Зате речі з трофейного баула староста гідно оцінив.

— Ух, гарна кольчужка, — схвалив з виглядом знавця, любовно погладжуючи сплетіння кілець. — Відразу помітно: на замовлення гномами спрацьовано. Мабуть, з ельфійського принца викуп, ні? — і, не чекаючи на відповідь, узяв у руки меч. — Міг і не питати. Такий меч у крамниці не купиш. Одні захисні руни чого варті. Ого… та ти, Владиславе Твердиличу, я подивлюся, не дарма чоботи стоптав, до десятника «Барсів» вислужився! — вигукнув приголомшено, помітивши на моїх обладунках щось, поки недоступне моєму розумінню. Та й не видно через спину старости. — А чого з Легіону пішов? Поранений, може, тяжко? Не вилікувався ще, а я тебе турбую, на службу кличу…

Я тільки встиг головою мотнути. Не відповідати ж із повним ротом. Але Титичу вистачило. Зітхнув полегшено.

— Значить, набридло по чужих кутках тинятися… — і сам собі відповів. — Вирішив своїм кутом обзавестися, розсудливим… Мовчу, мовчу… Мабуть, це не моя справа. Захочеш, якось розповіси... — і квапливо змінив тему. — А як тобі Листиця здалася? Правда, гарненька? У самому соку ... Так і бризне, якщо стиснути міцніше. А що вже дозріла давно, то впаде з гілки, тільки руку простягнути. Небіжчик Гир, справний мужик був, та не благословив їх Творець. Вона йому, мабуть, і лежанку зігріти до ладу не встигла.

— Дякую за турботу, дядьку… Ярополку, — подякував я сільському старосту, який явно збирався переказувати історію короткого заміжжя вдовички. — Мрія, а не господиня… Любо дорого подивитись.

— А чого на неї дивитись? — не зрозумів той, часто заморгавши від подиву. — Це ж баба, а не Місяць. І зовсім недорого. Громада тобі Листицю задарма віддає. Зауваж, з її повної згоди. Вдовина доля нікому не в радість… Гірше псини бездомної. Ще й у такому юному віці. Тут від безвиході кожному, хто приголубить, руки-ноги лизати станеш. До того ж ти й сам, не якийсь каліка перехожий, а заслужений легіонер, молодий парубок, весь із себе видний, справний. Їй зараз не одна дівка в селі заздрить… Тож не сумнівайся, володій по праву. І про оплату не турбуйся. До того ж, якщо ти щодо моєї вчорашньої пропозиції надумав, то громада ще й у боргу залишиться. На службу повернутись надумаєш — самі між собою вирішите: чекати їй твого повернення чи ні. Ну а оженитися захочеш — і в тому жодної перепони. Лише благословення. Хоч п’ятьох бери… Підберемо одна іншої кращих.

Від такого натиску я й сам трохи розгубився. Щось у мене в голові не вміщалися разом — Декларація прав людини і така неприкрита, суспільно-рабовласницька мораль старости. Але, зі своїм статутом, як відомо, у чужий монастир свиню не підкладають! І в більш розвинених спільнотах, істориками і філософами за зразок декларованих демократії, у жінок громадянських прав не було. Одним словом, розберуся, у процесі… І що до прав господаря, і що до гарему… А ось з приводу працевлаштування, варто дещо уточнити. Хоча б про перше завдання.

— З тією тварюкою, що біля Одноокої печери з'явилася, мені самому треба буде розбиратися, чи на допомогу кого визначиш?

— Що ти, Владе, як можна? — змахнув руками староста. — Я ж не божевільний, щоб на смерть тебе посилати. Хоч і не десятник, а свої роки справно відслужив і маю розуміння. Усіх до одного чоловіків і хлопців, хто лук втримати зуміє, зберемо. Розсадимо по деревах із запасом стріл і дротиків. Ти тільки вимани звіра з печери і приведи в засідку. Або хоча б утримай якийсь час на місці, щоб лучники підбігти встигли. У такій справній амуніції і з бойовим вишколом «барса», тобі це куди спритніше зробити, ніж мені — незграбному каліці.

— Розумно, — кивнув я.

Староста і справді «розуміння мав». Якщо вже приманювати невідому і небезпечну звірину на живця, то краще на такого, що не дасть себе проковтнути, одразу. А на випадок неминучих у морі випадковостей — у господарстві… найменш корисного. Тобто — чужинця. І хто його за такий підхід винитиме? Тільки не я. А оскільки Титич не дурний, розуміє, що план його весь наскрізь прозорий, то й постелити поспішає м'яко та солодко.

  — Коли підемо?

— А завтра й ходімо, Владе. Чого зволікати? Сьогодні ти відпочинь, скільки миль відмахав, поки додому дістався. Ноги, мабуть, досі гудуть? Ні, я знаю, що легіонера, тим паче «барса», довгим маршем не здивувати, — поспішно виставив руки Титич, думаючи, що я хочу заперечити. — Але в лісі, Владиславе Твердиличу, якщо щось не так піде, тобі вся швидкість і спритність знадобляться. А я дуже хочу, щоб ти залишився живим. Віриш?

«Вибач, Титичу, я лихе про тебе подумав».

— Від тварюки цієї невідомої біда велика, але завелося в окрузі дещо й гірше. І вже там не лише попітніти доведеться. Весь твій вишкіл десятник знадобиться. Завтрашню вилазку вважай розминкою. Тож не поспішай. Походи селом, з товаришами дитячих ігрищ словом перекинься. Малюк Сич, як і раніше, на пасіці проживає. Радий зустрічі буде безмірно, я думаю. Адже багато хто вже й забути тебе встиг... з тих, хто ще живий залишився. Листиці, колискову заспівай… — Титич кивнув на вдовичку, що входила до хати, і спритно пішов від неприємної теми. — Чи нехай вона сама тобі її помурчить...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍