Решад Нурі Гюнтекін - Женоненависник

Особливо рот так схожий на риб’ячий, що коли він розтуляється в усмішці, і ти бачиш низку здорових і гарних людських зубів, то аж моторошно стає.

Щоб завершити опис женоненависника, потрібно перерахувати ще й шрами, рани й наліпки з пластиру, якими прикрасили це обличчя падіння й борюкання, бутси футболістів та кулаки боксерів.

Недаремно кажуть: «що б Творець не зробив — все на благо». Згодна, Нермін? А якби, не доведи Господи, він не був женоненависником, а був би ласий до нашої сестри?

Я продовжувала спостерігати за ним зі своєї схованки. Це було цікаве й повчальне видовище. Два дні тому він, щойно побачивши нас, панічно втік, промайнув і зник у темряві, мов той нічний птах. Сьогодні його мало не силоміць притягли сюди. Чи не повинна була людина з таким єством здичавіло, перелякано забитися десь у куток, набурмоситися й сидіти там?

А цей навпаки, був веселий і невимушений. Вперся до саду, мовби він тут завсідник; не пройшло й п’яти хвилин, як його веселощі перетворились на блюзнірство, а невимушеність — на нахабство.

Навколо нього зібралася юрба дівчат. Вони дивилися на нього, як глядачі в цирку, коли очікують на виступ дресированої екзотичної тваринки. А Гомункулусові й байдуже. Руки в кишенях, в роті — цигарка, знехотя посміюється та цідить слова.

Я вийшла на сцену останньою. Нас відрекомендували одне одному. Я стрільнула очима та всміхнулася якнайчарівнішою усмішкою. Погляд його розкосих очей на мить зупинився на мені. Він витяг руку з кишені. Не виймаючи з рота цигарки, зронив: «Дуже приємно». А потім розвернувся до мене спиною й продовжив свої теревені.

З красунею Сарою так поводилися вперше відтоді, як вона стала юнкою. Буває врода потайна, вона діє поступово, мов повільна отрута; проходять місяці, а то й роки, поки вона повністю проявить себе. Врода Сари не така: ніби чари, з першого ж погляду проникає в серце. Сара підмітила: хто б не глянув їй в обличчя — будь то чоловік чи жінка — дивиться зачудовано, кілька хвилин не може відвести очей.

Сара звикла подобатись; вона сприймала це як належне, як данину своїй вроді, яку всі зобов’язані платити.

Тимчасом цей Гомункулус звернув на мене навіть менше уваги, аніж звернув би на кошеня, якби те раптом вибігло перед ним на дорогу.

«Ну то й що з того?» — скажеш ти. І матимеш рацію. Але моя впевненість у власній красі та надзвичайності вселила в мене надію. «Хоч би в нього був камінь замість серця, але ж все одно він — людина, — думала я собі. — Проти мене йому не встояти».

Я відійшла, дещо збентежена.

Гомункулус продовжував базікати. Попри деякі блюзнірські вибрики, говорив він доладно. Втім, Хандан утнула штуку: необачним питанням збила розмову на слизьке:

— Про вас кажуть, що ви ворог жінок. Звісно, це дурниця...

Гомункулус із чудернацькою посмішкою відповів:

— Авжеж... Як на мене, соромно бути ворогом жінок. Людина, яка має почуття гідності, суперничатиме тільки з рівнею. А ворогувати з жінками — це все одно, що цілити з рушниці в малу дитину. Очевидно, вашого покірного слугу просто оббрехали.

Слова Гомункулуса потонули в обурених вигуках жіноцтва. Але він на це не зважав.

— Як же з ними ворогувати, коли вони на твою силу відповідають сльозами та істерикою? Намагаєшся їм щось довести логічно — вони починають репетувати.

Тепер уже до жіночих голосів долучилися й голоси спортсменів. Бідолашні вже пошкодували, що привели сюди Гомункулуса. «Гомункулусе, схаменись! Отямся!» — намагалися вони його вгамувати, самі червоніючи від сорому. Тоді він, мов актор, раптово змінив личину, і перед нами постав засоромлений, ніяковий чоловічок.

— Шановні пані... Мене не можна пускати між люди... Я ж неодмінно щось таке встругну, що порядному товариству, яке люб’язно ставиться до мене, як до людини, — буде прикро, а моїм друзям — за мене соромно... Та й мені буде ніяково. Інколи я, мов нормальна людина, попервах кажу щось доладне й доречне, але потім мене починає заносити, я й сам це відчуваю... Але вже не можу себе стримати, мов той кінь, що закусив вудила... Правду кажучи, мені дуже соромно... Таких вибриків не можна пробачати... Втім, я сам собі придумаю кару. Та таку, що й вам буде до душі.

Всі, хто був у саду, включно з челяддю, що прислуговувала коло столів, зібралися довкола Гомункулуса й слухали, витріщивши від подиву очі. Можна було подумати, що йде смішна циркова реприза. Гомункулус, по-суддівському піднісши руку, проголошував собі вирок.

— Щоправда, та панянка, яка задала питання, теж не без гріха... Але те, що вчинив ти, не підлягає виправданню.

— Що поробиш, Ваша честь... У мене в роті слова не тримаються, як вода в дірявому міху. Це просто хвороба якась. Хоч лікаря клич. Біда моя лише в одному: в мене що на думці, те й на язиці... Нічого не вдієш: я в світ не виїжджаю, в салонах товктися не звик. Не вмію я казати протилежне тому, що думаю...

— Заткни, пельку! Я визначив тобі міру покарання... Я виганяю тебе геть із цієї вечірки! Геть! Негайно! Не для тебе тепер приємні розмови ґречного товариства, не для тебе тепер це розмаїття райських страв, якими прикрашені столи...

— Але ж, Ваша честь...

— Годі базікати! Давай, давай... Налі-во! До хвіртки кроком руш!

Гомункулус попрямував до виходу, прибираючи по дорозі чудернацьких поз, ніби його тягнуть чиїсь невидимі руки, хтось невидимий підганяє стусанами та копняками.

Йому справді стало соромно за свою мимовільну безтактність? Чи, може, він знайшов привід втекти з велелюдного місця, зрозумівши, що тут йому не до вподоби? Не знаю. Безперечно лише те, що Гомункулус, вийшовши за хвіртку, назад уже не повернеться. Дядина Макбуле зі сміхом притьмом кинулась йому навперейми:

— Це надто м’яка кара, Зія-бей. Дозвольте ми для вас вигадаємо щось суворіше. Ми залишимо вас тут аж до ранку!

— Так! Правильно! Не відпускайте його! — почулися голоси.

На Гомункулуса, власне кажучи, ніхто по-справжньому й не розсердився. Сердяться ж лише на того, кого сприймають всерйоз, правда ж, Нермін?

Гомункулус, стоячи перед дядиною, легким кивком голови висловив свою згоду.

— Дякую, — сказав він, — але ви ж мою натуру знаєте. Якщо знову щось утну, то вибачайте...

Сказавши це, він розчинився в натовпі.

Реприза головного клоуна нашого цирку, здавалось, скінчилася. Його приятелі пішли танцювати, а він самотою блукав садом, раз по раз підходячи до столів, аби