Ярослав Йосипович Мельник - Маша, або Постфашизм

рас, — теж по-своєму гуманістичні. Вони думали про людину, хоч і розуміли цю людину та її блага по-своєму. Благородству немає звідки народжуватися, як тільки з думки про людину. А що у фашистів — не кажучи вже про Ніцше — багато благородства і думок про людину, це без сумніву. Інакше як би їхні ідеї завоювали світ? Якби не пафос благородства, який перекрив в очах багатьох «аморальне» підґрунтя нових ідей, яким чином можна було би побачити самоочевидну ницість теорій, що виправдовують «подвійну мораль», тобто насильство над іншою людиною?

Хай там як, а всі вони разом: християни, комуністи, фашисти (всі мічені вродженою плямою спільної приналежності до рабо­власницької ери) — створювали вихор життя. Вони споріднені між собою тим, що це були не просто істоти, які безглуздо їли та вмирали, а люди ідей, представники аури ідей, тобто ідеального світу. У цьому вони всі протистоять світу тих, хто просто їсть, — світу так званої «реальності», світу матерії. Кожного з них по-своєму турбувала людина — хоча це здається і неймовірним, якщо згадати про тортури в камерах християнської, комуністичної та фашистської інквізицій. Але це парадокс руху: що гуманізм — де більше, де менше — був спрямований проти людини, перетворюючись на свою протилежність. А проте він зберігав кровний зв’язок зі своїм «благородним» коренем. Це дерево — з коренем благородства і гілками, обвішаними черепами — треба побачити. І що ж? Все одно біля витоків християнства стоїть цілком чистий Христос; біля витоків комунізму — цілком чисті добросерді мрійники про рай на землі; біля витоків фашизму — ті самі мрійники, плюс шляхетний Ніцше, який ніколи нікого не ґвалтував, який мріяв, як і всі, про кращу долю людини, про звільнення її від лицемірного і несправжнього існування, про «вищу людину».

Таким чином, ми бачимо, якщо для нас сьогодні й існує вихід, то він полягає тільки в гуманізмі — в якомусь новому гуманізмі. У новій благородній ідеї, яка би пробудила в душах людей джерело нових почуттів і тим оживила ці душі, зрушила з чергової мертвої точки історію. Але кого нам, у пострабовласницьку еру, сьогодні захищати? За яке майбутнє для людини боротися? За яку людину?

І тут ми повинні згадати про інші ідейні течії кінця II тисячоліття, не такі потужні, як християнство, комунізм і фашизм, з висоти нашого часу малопомітні, але які, втім, існували. Ми маємо на увазі ті гуманістичні течії, гуманізм яких було спрямовано не на людину, а на тваринний і рослинний світ. Ідея співчуття до всього живого, а не тільки до людини, бере початок у віддалених глибинах історії — насамперед у буддизмі та в інших східних релігіях. У християнстві її відлуння чути в ідеї постів, коли накладали заборону на споживання тваринного жиру та м’яса. Ще більш показовим є приклад юдаїзму й ісламу з їхньою принциповою відмовою від споживання свинини. Мусульманин, перш ніж убити тварину, молився Богові, заздалегідь просив прощення за майбутній вчинок. У євреїв навіть м’ясо тих тварин, яких було дозволено їсти, вважали неїстівним, якщо тварину було вбито неправильним способом (убивати її потрібно було одним ударом гострого ножа, щоби вона якнайменше страждала).

Однак до кінця II тисячоліття з’являються цілком світські рухи, що ставлять за мету захист тваринного та рослинного світу. Одні з них — скажімо, «Товариство захисту кішок», «Товариство захисту бездомних собак» — виглядали не завжди серйозно; інші, як-от рух так званих «зелених», боролися за збереження всього живого, а особливо — рослинного світу планети, перетворювалися навіть на серйозні політичні партії.

Сьогодні нам важко зрозуміти, як можна співчувати тваринам, не кажучи вже про дерево чи про квітку. Однак це співчуття якимись невидимими нитками пов’язано зі співчуттям до людини. Гуманізм — це здатність «я» ідентифікувати себе з навколишнім світом. І насамперед зі світом живого. Тобто це — почуття спорідненості людини з усім, що існує навколо неї. Витоки цього почуття — у підсвідомості. І, власне, людина — це і є ця здатність. Сплески цієї здатності знаменують в історії людства початок нових модифікацій людини. Такими, зокрема, були представники вегетаріанства — руху, що виступав за споживання винятково рослинної їжі.

Тож основні ідейні течії минулого були пов’язані зі ставленням до людини. Але вони себе повністю вичерпали у процесі історії. Тому ми повинні уважніше придивитися до інших, нехай і зародкових ідей, що не набрали достатньої сили. Придивитись і побачити в них джерело не менш приголомшливої істини, яка їх живила. Бо ж була якась істина, що відвертала людину від убивства тварини, від споживання її м’яса. Ця істина не дозволяла сприймати тіло тварини як їжу! Приголомшливі документи тієї епохи — так звані «червоні» та «білі» книги. У них описували рідкісні, під загрозою зникнення з планети, види тварин, рослин, які необхідно було оберігати.

Повернемося від екскурсів у минуле до нашої дійсності й поглянемо з цієї точки зору на себе. Нас, які вирішили нарешті проб­лему ставлення людини до людини, оточують не просто ті самі тварини та рослини. Ми знаходимося в унікальному становищі. Уперше в історії людства серед тварин з’явилися людиноподібні. Це не просто живі та розумні істоти, з якими можна було би відчувати «спорідненість по життю». Це ще й у всьому тілесно ідентичні нам істоти! Але як ми ставимося до них?

Питання ставлення людини до сторів давно кимось вирішене і закрите. Стор — це тварина і, отже, для нас, для нашого морального почуття він не існує. Думка про те, щоб експлуатувати людину (не кажучи вже про її вбивство та поїдання!), викликає в кожного з нас величезну огиду. Ось уже безліч століть у нашому суспільстві панує неогуманістична мораль. І ця мораль протиставляє себе «гуманістичній» моралі рабовласництва, яка мирилася з експлуатацією, з війнами, з убивством людини (згадаймо бодай смертні кари, що їх вона освячувала чи принаймні допускала). Але як гуманістична, так і неогуманістична мораль стосуються тільки і винятково людини.

Однак існує ще й більш глибокий — консервативний — гуманізм захисників усього живого на планеті. Він здавався смішним у ті часи, коли треба було захищати саму людину, її права та гідність. Але він не тільки не смішний, а постає як єдиний живий порятунок сьогодні, коли епоха нехтування людини людиною — в далекому минулому. Наше суспільство задихається від відсутності пафосу; не рухаючись, воно на очах загниває. Але рухатися є куди. Консервативний гуманізм відкриває людству нові, ще неосвоєні горизонти. Ми задихаємося від того, що наш емоційний світ збіднів. Але будь-яке зубожіння світу почуттів — це лише свідчення сонного стану.

То прокиньмося ж і погляньмо на себе! На те, як ми, люблячі батьки і матері, яких жахають розповіді істориків про