Марк Леві - Викрадач тіней

Ів підсів до мене на лавку.

— Чого ти тут стовбичиш, замість іти грати з іншими?

— Міркую.

— Над чим?

— А навіщо треба кохати?

— Гадаю, що тут я тобі не зможу відповісти.

— Нічого, я, певно, теж невеликий спец, щоб ставити такі запитання.

— Ти закохався?

— Баста, жінка моєї мрії кохає іншого.

Ів закусив губу. Це мене образило. Я хотів піти, та він притримав мене за руку:

— Сідай, ми ще недоговорили.

— А про що нам говорити?

— Та про неї ж, про кого ще!

— Я знав, що з того нічого не вийде, але не міг її не любити.

— Хто ж вона?

— Ота, що тримає за руку здорованя біля баскетбольного кошика.

Ів подивився на Елізабет і хитнув головою:

— А вона гарна.

— Я надто малий для неї.

— Зріст тут ні до чого. Тобі боляче бачити її поруч із Маркесом?

— А як ви думаєте?

— Певно, було б ліпше, щоб жінка твоєї мрії була привітна до тебе?

Під таким кутом я про це ще не думав. Звісно, якщо ставити так питання, треба поміркувати.

— То, може, вона зовсім не жінка твоєї мрії?

— Можливо, — зітхнув я.

— А ти вже склав список того, чого хотів би досягти в житті? — поцікавився Ів.

— Я давно вже почав його складати. Коли ще вірив у Пер-Пер-Омелян1] то посилав йому замовлення щороку, 22 грудня.

Ми з батьком ішли до поштової скриньки в кінці вулиці, і він піднімав мене, щоб я міг укинути листа в щілину. На тому листі не було ні адреси, ні марки. Я мав запідозрити обман, мав здогадатися, що батько колись від нас піде. Одна брехня тягне за собою іншу. Тож складати список я почав у шість років і щороку доповнював його й редагував. Стати пожежником, ветеринаром, астронавтом, капітаном торгового судна, пекарем, щоб бути щасливим, як Люкова сім’я… — через усе те я пройшов. Отримати електричний потяг, гарну модель літака, поласувати піцою з татом у суботу, досягти успіху в житті й повезти маму далеко від цього містечка. Подарувати їй гарний будинок, де вона могла б доживати віку, не працюючи, щоб вона не поверталася додому такою втомленою, стерти з її обличчя смуток, який я іноді читав у її очах, і від якого мені зводило живіт, як від удару Маркеса, коли він б’є під дих.

— Чи міг би ти… — провадив далі Ів, — зробити щось приємне й для мене?

Я дивився на нього, чекаючи, щоб він сказав, що ж може бути для нього таким приємним.

— Ти міг би написати інший список для мене?

— Який список?

— Того, чого ти не хотів би робити ніколи?

— Наприклад?

— Не знаю. Подумай. Що тобі найбільше не подобається в дорослих?

— Коли вони кажуть: «Розумієш, коли ти будеш у моєму віці!..»

— То напиши те, чого ти не казатимеш, коли виростеш: «Ти зрозумієш, коли будеш у моєму віці!» Тобі ще щось спадає на думку?

— Сказати синові, що підемо їсти піцу в суботу, і не прийти.

— Тоді запиши: «Не дотримувати обіцянки, даної синові». Зрозумів тепер, про що я?

— Здається, так.

— Коли запишеш усе, вивчи той список напам’ять.

— Навіщо?

— Щоб не забувати! — Ів по-дружньому штовхнув мене ліктем.

Я пообіцяв, що складу той список, як тільки випаде нагода, й обговорю його з ним.

— Знаєш, — додав він, коли я вже йшов, — з Елізабет, може, не все ще втрачено. Ще все може бути, треба зачекати. Треба просто зустрітися в потрібний час у потрібному місці.

Я побіг до класу.

Того вечора я взяв аркуш паперу, підсунув його під зошит з математики і, коли мама пішла до кухні, почав складати список. Засинаючи, я згадував розмову з Івом; думаю, у мене з Елізабет цього року нічого не вийде.

* * *

З першого дня нового навчального року я не переставав катуватися думками. Що старший стаєш, то більша кількість питань постає. Щодо Елізабет мені вдалося відшукати сякі-такі пояснення, але що робити з тінями — цілковита загадка. Чого це сталося саме зі мною? Невже я єдиний можу з ними розмовляти? І що робити, якщо я зустріну когось і це все знову почнеться?

Щоранку перед школою я слухав прогноз погоди. Щоб якось виправдатися перед мамою, я запропонував учителеві природознавства підготувати реферат про глобальне потепління. Він радісно пристав на ту пропозицію. Мама навіть вирішила мені допомогти. Тепер вона вирізала всі газетні статті про екологію. Вечорами вона мені їх зачитувала, а потім ми підклеювали їх у великий зошит на спіралях — вона мало не купила такого в супермаркеті, поки я примусив її піти до крамнички канцтоварів на площі коло церкви. Ведуча прогнозу погоди знову сповістила про повний місяць у ніч із суботи на неділю.

Та інформація змусила мене глибоко замислитися. Діяти чи не діяти, як сказав би мій приятель Люк, якби був родичем творця Гамлета.

Відколи настали сонячні дні, я був дуже уважний і надовго не затримувався біля однокласників на освітленому сонцем дворі.

Водночас мені здавалося, що я не помічаю чогось дуже важливого. Якщо Господь дозволив вибухнути цистерні з газом у моїй школі, то, певно, для того, щоб сказати мені щось на кшталт: «Я за тобою стежу, якщо Я наділив тебе такою здатністю, не вдавай, що нічого немає».

У четвер я саме думав про все те, коли до мене на лавку підсів Ів.

— Як справи з альбомом?

— У мене тепер обмаль часу, бо я готую доповідь.

Івова тінь лягла поряд із моєю.

— Я зробив те, що ти мені порадив тоді.

Я вже добре й не пригадував, що я такого Івові порадив.

— Я переписав маминого листа, не слово в слово, а основне, що зумів пригадати. Ти це гарно придумав. Почерк, звичайно, не її, але коли я його перечитую, то відчуваю майже таке саме хвилювання.

— А про що вам писала ваша мама в тому листі, якщо не секрет?

Ів помовчав кілька секунд, перш ніж відповісти пошепки:

— Що вона мене любить.

— Тоді це не так довго переписувати.

Я підсів ближче, бо він говорив дуже тихо, й аж закляк від жаху: наші тіні наклалися одна на одну, і я зрозумів, що його мати ніколи не писала йому листа. У тому зошиті, який згорів, були лише його записи впродовж життя. Івова мама померла, коли він народився, задовго до того, як він навчився читати.

Сльози навернулися мені на очі. Не через передчасну смерть його матері, а через його брехню.