Микола Куліш - Скорочено Мина Мазайло

один в холодній хаті, нема з ким тихо розмовляти, анікогісінько нема".

За дверима чути спонукальне шипіння Рини.

Ул я (щиро, з болем)

— Моко!.. А ви могли б зробити... щось, щоб я зосталася?

Мокій

— Щось? Що саме, Улю?.. Що?..

Уля

— Що?.. Прощайте!.. З—за дверей знову шипіння.

Мокій (глухо)

— Улю!.. Можна вас хоч тепер... поцілувати?

Уля

— Аж тепер! Ах ви ж... (крізь сльози). Як по-українському — рази-ня, недогадлівий...

Мокій

— Ну, недомека...

Уля

— Поцілуйте ж, недомеко милий...

Мокій незграбно, але міцно і палко поцілував Улю і став говорити, що він усе зробить, щоб вона зосталась, хай лише скаже. Уля хоче сказати, але потім передумує і з гіркотою: "Ні! Прощайте!"

Пішла, а Мокій побіг у кімнату, ледь не плачучи.

4

Ускакують тьотя, Рина, Мазайлиха. Пропонують одна одній піти сказати Мокієві, що треба зробити йому, щоб Уля залишилася. Але так ніхто і не наважується. Тьотя жалкує: "Ах, який момент був! Такого моменту вже не буде".

5

Ускакує напіводягнений Мазайло з газетою в руках, хвилюється, хапається за серце і кричить, що є публікація. Усі побожно роздивляються газету, тьотя урочисто читає:

— Харківський окрзагс на підставі артикулу 142—144 Кодексу законів про родинну опіку та шлюб оголошує: громадянин Мина Мазайло міняє своє прізвище Мазайло на Мазєнін.

Загальна радість.

6

Входить дядько Тарас, допитується, у чому справа, та на нього ніхто не звертає уваги, усі продовжують радіти, читати рядки з вірша "Сенокос" і приміряти на себе нове прізвище. Тьотя пропонує завести газету в рамку і відсвяткувати подію. Мина просить подати йому дореволюційний парадний сюртук. Дядько Тарас у відчаї обзиває себе дурнем.

7

Убігла Мазайлиха з сюртуком і сказала, щоб Мина швидше одягався, бо і їм треба до дзеркала. Може, знайомі, сусіди, дізнавшись про публікацію, прийдуть... Мазайло сам перед люстром:

— Однині я — Мина Мазєнін.

Починає вітатися сам із собою на різні голоси, представляти себе іншим, уявним високим чинам. Милується прізвищем.

8

Убігла Мазайлиха і повідомила, що раму для газети вже дістали. Мазайло продовжує уявну розмову, ніби знайомить гостей зі своєю дружиною. Мазайлиха підтримує гру.

Мазайло вклонився

— Мазєнін! Ні, краще так: вип'ємо за здоров'я нашого вельмишановного Мини Марковича Мазєніна!..

Мазайлиха

— За мадам Мазєніну! За Килину Трохимівну Мазєніну!..

Дядько Тарас іде через кімнату, нікого не помічаючи і взиваючи себе дурнем. Мазайли продовжують милуватися своїм новим прізвищем.

10

Вскакує Рина. Вона здивована, що батьки ще не одягнені і стоять перед дзеркалом, з кимось розмовляють. Тоді розуміє, у чому справа, і підхоплює гру.

Мазайло (замріяно)

— Слово має Мина Марковим Мазєнін.

Мазайлиха (замріяно)

— Вам скільки аршин, мадам Мазєніна?

Мазайло

— Браво! Хай живе Мазенін!..

Мазайлиха

— Ці квіти і конфекти однесіть, будь ласка...

Рина (замріяно)

— Рині Мазєніній...

Мазайло

— Чули? Помер Мазєнін, Мина Марковим...

Мазайлиха

— Засмучені тяжко, про це жалібно оповіщають всіх родичів і друзів дружина...

Рина

— І дочка Мазєніни... (Замислилась.)

11

Знову проходить дядько Тарас, лаючи себе дурнем.

Мазайло

— На цвинтарі пам'ятник золотими буквами: "Тут спочиває прах Мини Марковича".

Рина

— І наша вулиця — вулиця Мазєніних. Обнялися втрьох і од щастя заплакали.

12

Увійшла тьотя Мотя і здивувалася, чого всі плачуть. їй пояснили, що з радості, що нарешті вони — Мазєніни.

Тьотя й собі слізку вронила

— Треба буде й собі трошки одмінити прізвище. Розторгуєва — це прекрасне прізвище, та, жаль, не модне тепер... От, наприклад, Мєтало-ва—Темброва — зовсім інша річ...