Туве Маріка Янссон - Диво-капелюх

— Це напевне єдиний сніговий талісман на цілому світі, — сказав Мумі-троль.

— Але я не можу відмовитися від плавального пояса, — заскиглив Пхик. — Любий Мумі-тролю, поділімо твій гарний снігопад!

— Гм, — завагався Мумі-троль.

— Я тільки часом його потримаю, — просив Пхик. — Наприклад, у неділю!

Мумі-троль трохи подумав, а тоді сказав:

— Гаразд. Я тобі віддаватиму його на неділю й на середу.

А далеко берегом ішов Мумрик-Нюхайлик. Він ступав так близько від шипучих хвиль, як тільки можна було, а коли вони чіплялися за його черевики, відстрибував і сміявся. Це їх страшенно сердило!

Поблизу відроги він побачив тата Мумі-троля, що витягав з води балки й дошки.

— Гарні, правда? — засапано сказав той. — Я збудую з них пристань для човна.

— Помогти вам нести? — запитав Мумрик-Нюхайлик.

— Ні, що ти! — злякався Мумі-тато. — Я сам упораюся. Пошукай собі щось інше.

Там було що витягати з води, але все не те, що б зацікавило Мумрика-Нюхайлика. Барильця, зламаний стілець, кошик без дна, прасувальна дошка. Важкі, обтяжливі речі.

Мумрик-Нюхайлик засунув лапи в кишені й засвистів. Він тікав від хвиль, доганяв їх, дражнився з ними. А як вони хотіли спіймати його — не давався. І так уздовж цілого берега, довгого, безлюдного.

А на відрозі Хропка дряпалася по скелях. Вона прикрила обсмалену гривку вінком із морських лілей і шукала чогось такого, що всіх би вразило і викликало заздрощі. А як усі добре надивуються, тоді вона віддасть його Мумі-тролеві (звісно, якщо то тільки не буде якась прикраса). Їй важко було дряпатись по камінні, і вінок воднó зсувався з голови. Але добре, що хоч хвилі трохи вляглися. Море з сердитого, зеленого й шипучого стало спокійне, блакитне, і білі гребінці на хвилях були швидше прикрасою, аніж погрозою. Хропка спустилася на вузеньку смугу жорстви біля самої води. Але там не було нічого, крім водоростей, очерету й кількох поламаних дощок. Розчарована, вона почвалала далі.

«Прикро, що інші так багато всього роблять, а я ні, — журилася Хропка. — Стрибають на крижини, загачують струмки й знаходять мурашиних левів. Я б хотіла зробити щось нечуване, сама, своїми силами, щоб Мумі-троль мене поважав».

Зітхаючи, вона обвела поглядом пустельний берег. І раптом спинилася. Серце в неї загупало в грудях. Далі до відроги… О ні, навіть глянути лячно! Там щось лежало й билося об берег, і голова його була схована під водою. І воно було страшенно велике, вдесятеро більше за сердешну Хропку.

«Я зараз таки побіжу й покличу всіх наших!» — подумала Хропка. Але не побігла.

«Нема чого боятися, — заспокоювала вона себе. — Треба подивитися, що то».

І, тремтячи, вона підступила до страховиська. То була велика жінка…

Велика жінка без ніг… Який жах! Хропка ступила ще кілька непевних кроків і вражено спинилася. Жінка була витесана з дерева! А яка навдивовижу гарна! З чистої води ясніло її спокійне, усміхнене обличчя з рожевими щоками й червоними губами. Круглі блакитні очі були розплющені. Коси також було видно: вони спадали довгими мальованими кучерями на плечі.

— Це королева, — врочисто сказала Хропка.

Руки в жінки були схрещені на грудях, оздоблених золотими квітками й ланцюжками, а з тонкого стану рівними червоними згортками спадала сукня. І все було з пофарбованого дерева. Одне дивно: жінка не мала спини.

«Це занадто гарний подарунок для Мумі-троля, — міркувала Хропка. — Та однаково хай буде йому».

Надвечір горда Хропка запливла до затоки, сидячи на животі дерев’яної королеви.

— Ти знайшла човен? — запитав Хропик.

— І сама доправила його сюди? — здивувався Мумі-троль.

— Це прикраса з прови корабля, — пояснив Мумі-тато, що замолоду бував на морі. — Моряки люблять прикрашати свої кораблі дерев’яними королевами.

— Навіщо? — запитав Пхик.

— Щоб було гарно, — відповів тато.

— Але чому ж у неї немає спини? — здивувався Гемуль.

— Щоб вона щільно прилягала до стовпа, чому ж іще, — сказав Хропик. — Навіть дитина здогадалася б.

— Вона надто велика, щоб почепити її на «Шукача пригод», — сказав Мумрик-Нюхайлик. — А дуже шкода.

— О, яка вродлива дама, — зітхнула мама Мумі-троля. — Подумати тільки: така гарна і не має з того ніякої радості.

— А що ти зробиш з нею? — запитав Пхик.

Хропка опустила очі, всміхнулась і сказала:

— Думаю віддати її Мумі-тролеві.

Мумі-троль не міг і слова вимовити. Червоний, мов рак, він ступив уперед і вклонився. Хропка розгублено присіла — достоту, як кавалер і дама на бенкеті.

— Сестро, — вигукнув Хропик, — ти ще не бачила, що я знайшов!

Він гордо показав на купку блискучого золота, що лежало в піску.

Хропка глянула на нього.

— Щире золото! — стиха мовила вона.

— І там його ще й лишилося повно! — похвалився Хропик. — Ціла золота гора!

— А я зібрав те, що прибилося само собою, — сказав Пхик. — І це будуть мої власні речі!

О, як усі захоплювалися своїми знахідками. Родина Мумі раптом забагатіла. Але найкоштовнішою здобиччю все-таки були дерев’яна королева і чудесний снігопад усередині скляної кулі.

Коли вітрильник після бурі нарешті відплив від безлюдного острова, він набагато поважчав. Ззаду пливла ціла флотилія балок і дощок, а вантаж на човні складався з золота, зимового талісмана, великого соснового буя, черевика, вищербленого коряка, коркового пояса й ликової мати. На прові лежала дерев’яна жінка й дивилась понад море. Коло неї сидів Мумі-троль, поклавши лану на її гарні сині коси. Який він був щасливий!

Хропка часом позирала в його бік.

«Ох, аби я була така гарна, як та дерев’яна королева! — думала вона. — А в мене тепер ще й гривки немає…» Вона вже не раділа, як перше. Ні, була майже зажурена.

— Тобі подобається королева? — запитала вона.

— Дуже подобається, — відповів Мумі-троль, не глянувши на неї.

— Ти ж казав, що не любиш дівчат з косами, — мовила Хропка. — А втім, у неї коси намальовані!

— Але як гарно намальовані! — сказав Мумі-троль.

Хропка зажурилася. Вона дивилась на море і помалу почала сіріти. До горла їй підступали сльози.

— Мені здається, що ця дерев’яна королева дурна! — сердито сказала вона.

Мумі-троль глянув на Хропку.

— Ти чого посіріла? — здивувався він.

— Так собі! — відповіла Хропка.

Тоді Мумі-троль зліз з прови й сів біля неї.

— Знаєш що? — сказав він по хвилі. — Мені також здається, що дерев’яна королева зовсім дурна!

— А що я казала! — зраділа Хропка й знову порожевіла.

Сонце поволі хилилося до вечора, і довгі блискучі брижі набули золотого відтінку. Все стало золоте — вітрило, човен і ті, що в ньому сиділи.

— Пам’ятаєш золотого метелика? — запитав Мумі-троль.

Хропка