Туве Маріка Янссон - Диво-капелюх

об неї торкнувся Гатіфнат. Що він скаже їй, як заспокоїть і потішить її! Лихо та й годі!

Хропка розплющила очі й усміхнулася.

— Знаєш що? — квапливо сказав Мумі-троль. — Просто смішно, але мені вже віддавна дужче подобаються дівчата без гривки, аніж з гривкою.

— Справді? — вражено сказала Хропка. — Чому?

— Бо дівчата з гривкою завжди якісь розпатлані! — відповів Мумі-троль.

Хропка підняла вгору лапку, щоб причесатися, та — лишенько! — в лапі лишився обсмалений жмут шерсті. Вона злякано витріщилася на нього.

— Ти полисіла, — сказав Пхик.

— Так тобі справді личить! — потішав її Мумі-троль. — Ну не плач, чого ти!

Але Хропка впала на пісок і гірко заридала. Вона ж бо втратила свою найкращу оздобу!

Всі обступили Хропку й намагалися якось розважити її.

Та дарма!

— Бачиш, я й народився лисий, а не журюся, — мовив Гемуль.

— Ми натиратимемо тебе олійкою, і гривка знову виросте, — сказав Мумі-тато.

— Та ще й кучерява! — додала Мумі-мама.

— Це правда? — запитала Хропка.

— Авжеж, — запевнила мама. — А яка ти будеш гарна з кучерями!

Хропка перестала плакати й підвелася.

— Гляньте, яке сонце! — сказав Мумрик-Нюхайлик.

Скупане, гарне, воно здіймалося над морем, і весь острів, обмитий дощем, аж сяяв.

— Я зараз заграю вранішню пісню, — сказав Мумрик-Нюхайлик, витягаючи гармонію.

І всі голосно заспівали:

Ніч минула,

сонце сяє!

Гатіфнатів

вже немає!

Не журися, Хропко,

бо це все пусте!

Ти й не зоглядишся —

гривка відросте!

Гей-гей!

— Ану купатися! — гукнув Мумі-троль.

І всі, крім Гемуля й батьків Мумі-троля, яким вода здавалася ще надто холодною, надягли купальники й кинулись у прибій.

На пісок котилися хвилі, зелені, як скло, і білі, як вата.

О, як гарно, прокинувшись зі сну, погойдатись на зелених, як скло, хвилях, коли сонце здіймається зі сходу!

Ніч забулася, на них чекав довгий червневий день. Вони весело кидались просто у хвилі і їхали верхи на них до берега, де Пхик хлюпався на мілині. Мумрик-Нюхайлик плив на спині в море й дивився в блакитне прозоре небо.

Тим часом Мумі-мама зварила між каменями каву й пошукала слоїка з маслом, якого вона вчора сховала від сонця в мокрий пісок. Та марно, його забрала вода.

— Що я дам їм до хліба? — бідкалася мама.

— Поглянемо, чи море натомість не викинуло нам чогось іншого, — сказав Мумі-тато. — Після сніданку ми всі пройдемося берегом і подивимось, що там є.

Так вони й зробили.

З того боку, де простягалось відкрите море, острівні гори випинали свої блискучі хребти просто з води. Між ними несподівано можна було знайти латки піску, всіяні черепашками, цілі майданчики, рівні, хоч танцюй на них, або ж чорні таємничі скелі, в які вдаряється прибій, мов у залізні двері. Часом між скелями зяє невеличка печера, часом вони утворюють круглий казан, де вирує, кипить вода.

Кожен на власний розсуд подався шукати на березі здобичі, яку викинуло море. Це було найцікавіше, бо після бурі там траплялися дивовижні речі, і не раз їх було важко й небезпечно відбирати в моря.

Мумі-мама спустилася на піщану місцину, сховану між могутнім каміняччям. На піску росли купки синіх морських гвоздиків і дикого вівса, що шелестів, коли в ту вузьку лійку вривався вітер. Мумі-мама вирішила трішки відпочити і лягла з завітряного боку. Тут вона бачила тільки блакитне небо й гвоздики, що хиталися в неї над головою.

«Трохи полежу й піду далі», — подумала вона, та скоро вже міцно спала на теплому піску.

А Хропик вибрався на найвищу гору і оглянувся довкола. Острів було видно з краю до краю, і він здавався Хропикові букетом, що плаває в неспокійному морі. Он далеко чорніє Пхик, мов маленька цятка, — шукає викинених з води речей; он майнув капелюх Мумрика-Нюхайлика, а он Гемуль викопує з землі рідкісну орхідею… А це що? О, сюди напевне влучила блискавка! Величезна скеля, більша ніж десять будиночків Мумі, лопнула від блискавки, наче яблуко, і обидві половини утворили прямовисну розколину. Хропик, тремтячи з хвилювання, підповз до краю і зазирнув у темну розколину. Он кудою пройшла блискавка! Чорною, мов вуглина, смугою лишився її слід на відколеному камені. Але поряд бігла ще одна смуга, ясна й блискуча. То було золото! Не інакше як золото!

Хропик колупнув смугу ножиком, і на лапу йому впало невеличке зернятко. Він колупав шматок по шматкові, аж упрівши з натуги, вибирав усе більші й більші зернята. За хвилину Хропик забув про все на світі, крім блискучого золота, яке оголила блискавка. Він уже був не береговий розбійник, а золотошукач.

Тим часом Пхик натрапив на зовсім просту річ, але вона його не менше втішила, ніж Хропика золото. Він знайшов корковий пояс, трохи потемнілий від морської води, але якраз на нього. «Тепер я піду на глибину, — радісно думав Пхик. — І вже напевне вивчуся плавати, як усі. О, як здивується Мумі-троль!»

Трохи далі між шматками кори, поплавцями від мереж і водоростями він знайшов ликову мату, майже цілого коряка і старого черевика без каблука. Дивовижні скарби, а надто як грабуєш їх у моря!

Аж ось Пхик угледів Мумі-троля: той насилу тяг якусь здобич із води. Мабуть, щось велике.

«Шкода, що не я перший його побачив, — подумав Пхик. — Що то може бути?»

Мумі-троль тим часом витяг свою знахідку на берег і покотив перед собою по піску. Пхик аж шию витяг і врешті роздивився, що то було: буй! Великий сосновий буй!

— Го-го! — вигукнув Мумі-троль. — Що ти тепер скажеш?

— Непогана річ, — критично зауважив Пхик, схиливши набік голову. — А як тобі це подобається?

Він поставив на пісок рядком свої знахідки.

— Пояс добрий, — сказав Мумі-троль. — А навіщо може знадобитися вищерблений коряк?

— Знадобиться, якщо швидко черпати, — мовив Пхик. — Слухай-но! Хочеш мінятися? Даю мату, коряк і черевик за твій старий буй.

— Нізащо в світі, — сказав Мумі-троль. — Але можу взяти твій корковий пояс за таємничий талісман, що приплив сюди з далекого краю.

Він витяг дивовижну скляну кулю і труснув нею. В кулі знялося безліч сніжинок. Вони політали й знову осіли на маленьку хатку з віконцем, зробленим із срібного паперу.

— О! — тільки й мовив Пхик.

У його серці точилася запекла боротьба: надто він любив мати всякі речі.

— Дивися! — сказав Мумі-троль і знову ворухнув кулею.

— Я не знаю, — розпачливо сказав Пхик. — Не знаю, що мені більше подобається, чи