Пітер Хьог - Смілла та її відчуття снігу

аргументація Ньютона була недостатньою. Будь-яке теоретичне тлумачення — це обмеження інтуїції. Але ніхто не зміг похитнути нашу з Ньютоном упевненість в існуванні Абсолютного Простору. Ніхто не знайде шлях до Кваанаака, зарившись у праці Ейнштейна.

— А як ви самі уявляєте те, що трапилося?

Ніщо так не обеззброює, як прихильність.

— Я не знаю, — кажу я.

Це дуже близько до істини.

— Чого ви очікуєте від нас?

Тут при світлі дня, коли сніг розтав, а життя на Кніппельсбро триває і зі мною говорить ввічлива людина, всі мої заперечення постають раптом такими несерйозними. Я не знаходжу, що йому відповісти.

— Я, — каже він, — знову вивчу справу, з початку до кінця, і розгляну її в світлі того, що ви мені розповіли.

Ми сходимо вниз, і це двоякого змісту спуск. Там, унизу, на мене чекає депресія.

— Я залишив машину за рогом, — каже він.

І тут він припускається великої помилки.

— Я хочу запропонувати вам, поки ми переглядаємо справу, забрати назад свою скаргу. Щоб ми могли спокійно працювати. І з тієї ж причини: якщо журналісти звернуться до вас, ви, як мені здається, повинні відмовитися від коментарів. І не згадувати про те, що ви мені розповіли. Переадресуйте їх до поліції, скажіть, що поліція розслідує справу далі.

Я відчуваю, що червонію. Але не від збентеження. Від гніву.

Я не досконала. Мені більше подобаються сніг і лід, аніж любов. Мені легше цікавитися математикою, ніж любити своїх ближніх. Але у мене є надійне опертя в цьому житті, щось непохитне. І можна називати це здатністю орієнтуватися, можна називати це жіночою інтуїцією, можна називати це як завгодно. Я спираюся на фундамент, нижче якого опуститися не можу. Дуже може бути, що я не кращим чином влаштувала своє життя. Але я завжди — хоч би одним пальцем — відчуваю Абсолютний Простір.

Тому існує межа того, як світ може розхитуватися, як усе може йти так і сяк, перш ніж я це виявлю. Тепер у мене немає ані крихти сумніву в тому, що тут є якась загадка.

У мене немає прав водія. А якщо ти добре одягаєшся, існує дуже багато чинників, про які слід пам’ятати, щоб одночасно і їхати велосипедом, і стежити за машинами, і зберігати самоповагу, і притримувати маленький мисливський капелюшок від Вауна з Естерґаде. Отже, як правило, я йду пішки або їду автобусом.

Сьогодні я йду пішки. Вівторок, 21 грудня, холодно і ясно. Спочатку я йду до бібліотеки Геологічного інституту на Естервольґаде.

Є одна теза, яка мені дуже подобається. Це постулат Дедекіна про лінійне стиснення. Він говорить — у приблизному викладі, — що де завгодно в числовому ряду можна всередині будь-якого дуже малого інтервалу знайти нескінченність. Коли я в бібліотечному комп’ютері шукаю Кріолітове товариство «Данія», я отримую матеріал для читання на рік.

Я вибираю «Біле золото». Виявляється, що це книга, повна блиску. У робітників у кріолітовій каменярні блиск в очах, у власників цієї галузі, що заробляють грошики, блиск в очах, у гренландців-прибиральників блиск в очах, а сині гренландські фіорди повні сонячних виблисків і відблисків.

Потім я йду пішки повз Естерпорт і Странбульваром. До будинку номер 72Б, де у Кріолітового товариства «Данія», поблизу від Кріолітового товариства-конкурента «Ересунн», колись було п’ятсот співробітників, два будинки з лабораторіями, цех з переробки кріоліту-сирцю, сортувальний цех, їдальня і майстерні. Тепер залишилися тільки залізничні колії, робочий майданчик, організований для знесення будинку, кілька сараїв та навісів і велика вілла з червоної цегли. З прочитаної мною книги я знаю, що два великих кріолітових родовища у Саккака були остаточно вироблені в 1960-х і що компанія протягом 1970-х перейшла до інших видів діяльності.

Зараз тут є тільки обгороджена ділянка, під’їзна доріжка і група робітників у світлій формі, які спокійно смакують різдвяне пиво, налаштовуючись на святкування близького Різдва.

Бадьора і заповзятлива дівчина підійшла б до них і, привітавши їх по-скаутськи, поговорила б з ними на їхньому жаргоні і вивудила б з них відомості про те, ким була фру Любінґ і що з нею трапилося.

Така відвертість мені не властива. Мені не подобається звертатися до незнайомих людей. Мені не подобаються данські робітники, що зібралися гуртом. Мені взагалі не подобаються ніякі гурти чоловіків.

Міркуючи про все це, я обходжу всю ділянку, і робітники, помітивши мене, махають руками, підкликаючи ближче, і виявляються чемними добродіями, що пропрацювали тут аж тридцять років, а тепер ось перед ними стоїть сумне завдання все ліквідувати, вони знають, що фру Любінґ усе ще жива, і в неї квартира у Фредеріксберзі, і номер її телефону можна знайти в телефонній книзі, а чого мене це цікавить?

— Вона колись мені дуже допомогла, — кажу я. — А тепер я хочу дещо дізнатися в неї.

Вони кивають і говорять, що фру Любінґ допомагала багатьом людям, і що у них є доньки мого віку, і щоб я ще заходила.

Коли я йду Странбульваром, я думаю про те, що глибоко всередині найбільшої параноїдальної підозрілості заховано людинолюбство і прагнення до контакту, які лише чекають можливості виявитися.

Жодна людина, яка жила коли-небудь пліч-о-пліч з тваринами, що мешкають на волі, не може після цього відвідувати зоопарк. Але одного разу я веду Ісайю до Зоологічного музею, щоб показати йому там зали з тюленями.

Йому здається, що вони виглядають хворими. Але його зацікавлює опудало зубра. Дорогою додому ми проходимо через Фелледпаркен.

— То скільки йому років? — питає він.

— Сорок тисяч років.

— Тоді він, певно, скоро помре.

— Певно, помре.

— Коли ти помреш, Смілло, можна мені буде взяти твою шкуру?

— Домовилися, — відповідаю я.

Ми йдемо площею Тріанґл. Стоїть тепла осінь, туманно.

— Смілло, ми можемо поїхати до Гренландії?

Я не бачу жодних причин жаліти дітей, приховуючи від них правду, від якої все одно нікуди не дінешся. Адже коли вони виростуть, їм треба буде терпіти те саме, що й усім нам.

— Нема коли, — кажу я.

— Як нема, то нема.

Я ніколи нічого йому не обіцяла. Я нічого не можу йому обіцяти. Жодна людина нічого не може обіцяти іншій.

— Але ми можемо почитати про Гренландію.

Він говорить «ми» про читання вголос, чудово розуміючи, що він своєю присутністю робить такий самий внесок, як і я.

— У якій книзі?

— У «Началах» Евкліда.

Коли я повертаюся додому, вже темно. Механік затягує свого велосипеда до підвалу.

Він дуже великий, схожий на ведмедя, і, якби він розпрямився, він міг би бути імпозантним. Але він ходить пригнувши голову, чи то