Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Північ-Південь

ви нас презирливо звете, це створіння темряви, послід Небажаних. Забити їх, витовкти, очистити від них нашу чарівну землю. Агери, — він виплюнув те слово, наче воно палило його вуста. — Пам’ятаєш початок вашої Книги Чорних Віків? «І надійшли з півночі Легіони Демонів, Небажаних, Володарів Болю, виртів, ґриеллів, агерів і всілякого паскудства. І настали Чорні Віки, коли навіть сонце сховало своє обличчя, нездатне дивитися на біду й недолю, яка спала на народи світу». Так, я знаю це. Навчився читати ваші літери, щоб зрозуміти… «Знай свого ворога», — говорите ви. Мудро.

Шаман наблизився до лейтенанта.

— Якби ти побачив на власні очі справжнього агера, людино, то обісцявся б зі страху, а потім кричав би, аж поки твої легені й серце не луснули б. А ми — аґ’хеері. Народ Гір. Багато років ми жили в мирі з людьми, поряд одне з одними. Торгували, працювали й розважалися разом. Були й суперечки, лилася кров. Але ми завжди могли домовитися. Наші села були навіть у ста милях на південь від Батька Льоду. А потім сюди прийшла Імперія. Меекханці зі своїми законами, релігією, забобонами, почуттям вищості та жадібністю. Раптом виявилося, що долини, в яких стоять наші села, повинні належати людям, бо там надто родючі землі; що гори, які, на наше нещастя, приховували у своїх надрах багаті поклади срібла, золота та заліза — передусім заліза, — це надто добре місце для нашої раси. Тож ви викривили нашу назву, бо та виявилася подібною до назви одного з племен Небажаних, і вирішили, що в нас можна забрати все. Наша магія, Танці-з-Духами, Пісні Каменя та Води раптом зробилися дикою формою вшанування Мороку, хоча вони існували ще до прибуття Небажаних і початку Воєн Богів. Тож ви зіпхнули нас сюди, на край світу, поміж Великим хребтом, на якому вже немає нічого, крім льодових пустищ, та стіною вашої ненависті. З одного боку неприступні гори, з іншого — мечі й сокири, а посередині голод і бідність.

Шаман замовкнув. Запанувала зловорожа тиша.

— А ще виявилося, — продовжив він за хвилю, — що якщо вже ми народ, який мешкає найдалі на півночі, то мусимо бути агерами, — Борегед презирливо вишкірив ікла. — Потомками посліду Темряви. Ще тридцять років тому жерці Реаґвира платили золотом за в’ялені мумії наших дітей, щоб вішати їх у храмах, а губернатори провінцій визначали нагороди за кожного вбитого аґ’хеері. Хоча тоді ніхто вже не користався цією назвою. Це ж так просто, правда? Дати комусь нове ім’я — й відібрати все інше, включно з правом на життя. А знаєш, що найгірше? Не погроми, не різанина чи вбивства. Найгірше те, що й ми потроху починаємо називати себе агерами. Наша молодь говорить на себе аґ’агхер, забуває… забуває, ким вона є, ким повинна бути. Жорстокість сприймає як цінність, жадобу крові — як привід для гордощів. Мабуть, саме через це я ненавиджу вас понад усе, людино. Ви вже майже вибили нас, ще покоління чи два — і не стане народу аґ’хеері. Залишаться лише агери.

Кеннет відкашлявся.

— Я не…

— А її, — Борегед не дав йому говорити й указав на печеру, — її звуть Інлаг. Вона була… вона є дочкою найближчого мого друга. Я знав її від народження. Носив на руках. Вона з роду вождя, і тільки інша жінка з того самого роду може відчинити їй двері в Дім Сну. Але нікого такого немає в радіусі кількох днів дороги. Тож ми не станемо давати їй води, щоб вона померла якомога швидше; от тільки вона… не хоче помирати. Тримається за життя і кричить. Майже безперервно, — закінчив він тихо.

Наче на підтвердження його слів із печери донеслося скавчання, від якого волосся на голові ставало дибки.

Кеннет глянув на шамана і швидко відвів погляд. Не хотів пам’ятати виразу його обличчя. Надто добре знав, що коли вони зустрінуться знову, то не стануть розмовляти. Напевне ні.

Ця мить промайнула швидко, так швидко, що Кеннет не був впевнений, чи не здалося йому все це, бо перед ним знову стояв Борегед — Різник зі Рвіта. Мимоволі затремтів під тягарем його погляду.

— Я не стану благати тебе про допомогу, — сказав агер. — Але й не розітну Вузол Води. Якщо ти зараз розвернешся й підеш назад на льодовик, ніхто з моїх воїнів не встане проти вас зі зброєю. Вода висохне, коли нога останнього з вас ступить по той бік.

Це був доволі чесний спосіб закінчення крихкого союзу. Кеннет глянув над головою агера на печеру. Знову почулися стогін і скавчання.

— Не кричи, — сказав він, хоча шаман взагалі-то не підвищував голосу. — Ми йдемо з вами.

Отак він потрапив сюди зі своїми людьми. У жолобі майже не було снігу, він був кам’янистий і негостинний. Слідів життя навколо шукати було марно, навіть мохи не хотіли тут рости. Паскудне місце, щоб помирати, подумав він. Страшенно паскудне місце.

Двоє агерів, яких їм надали як провідників, лежали тепер за кілька кроків від нього, у своїй сіро-бурій одежі скидаючись на випадкові розсипи каміння. За майже годину жоден із них навіть не ворухнувся, тільки очі виблискували з-під каптурів. Солдати Кеннета могли повчитися в них маскуванню.

Невеличкий камінчик пролетів над жолобом і скотився вниз. Усі завмерли. Це був сигнал від розвідників із другої групи. Шадорі наближалися.

Першим ішов високий чоловік у темному вбранні та каптурі, натягненому на очі. За ним — дві жінки й молодий хлопець. Борегед стверджував, що ті, хто володіє Силою, стануть триматися разом, тож це мали бути саме вони. Потім з’явилася решта. Утілення біди й розпачу. Більшість — напівголі; втікали так, як їх застав напад агерів. Половина не мала чобіт, вони ледве волоклися, похитуючись та позначаючи кожен крок іржавими плямами. Було видно, що вони перебувають на межі людської витривалості, а вперед їх жене лише страх. Кеннет не відчув нічого: ані гніву, ані ненависті, ані мстивого задоволення — нічого. Він просто хотів, щоб усе це вже скінчилося.

Група була на середині дороги. Лейтенант потягнувся за арбалетом, що лежав поруч, і плавним рухом підніс його, готуючись до пострілу. Це був сигнал. За мить з-за краю жолобу показалися двадцятеро стрільців.

— Зараз!

Вони не просили про помилування. Не за тим сюди прийшли. Залп зібрав багатий урожай, але не такий, якого Кеннету хотілося б. Згідно з наказами, більшість арбалетів були націлені на четвірку, яка йшла попереду. Обидві жінки і хлопець упали, вражені кількома стрілами. Помирали некрасиво, шарпаючись на землі, наче риби, проштрикнуті