Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

виховали як свою доньку, а ті інші — порядні дівчата. Проте наслухалася я всякого. Місцеві, може, й воліють пильнувати за власними справами, але навіть тут меекханська дівчина, яка мешкає у Фургонників… таке дражнило. Минуло кілька років, перш ніж вони прийняли Анд’еверса та його родину, перш ніж скінчилися дурнуваті балачки. Та що там казати. Пару разів я думала вжити аргументів трохи інших, ніж уроджена краса й привабність.

— Це яких, наприклад?

Кайлін потягнулася так, що у неї аж захрустіло в спині.

— А це вже, монаше, зовсім інша історія. Щось іще? Я все одно не сплю, тож можемо побалакати.

— Ти не відповіла на запитання. Чому, власне, вільний чаардан, найманий загін рубайлів, так щільно сплетений дивними вузлами лояльності та братерства? Мали бути й інші шляхи.

— Лояльності та братерства, — пирхнула вона. — Аякже. Цікаво, хто вигадує таку дурню. Ти хоча б знаєш, що означає саме слово «чаардан»?

— Це щось із даврійського?

— Так, як і «кха-дар». «Чаардан» приблизно означає «рід, що воює», а «кха-дар» — «батько». Це не найманий загін рубайлів, це родина. Коли ти вступаєш до чаардану — це все одно, що одружуєшся — ділиш і радість, і горе. Поки житимеш — тебе не залишать на поталу ворогу, якщо скалічишся — то не здохнеш від голоду, — Кайлін усміхнулася у простір. — Якщо зганьбиш чаардан — у тебе не буде місця, де ти зможеш сховатися.

— Ти у пошуках іще однієї сім’ї?

— Може. Але тут, звісно, йшлося й про Ласкольника.

Ловчий кивнув із зрозумінням.

— Мене це не дивує. Аби я не став слугою Володарки Степів, то віддав би обидві руки, щоби їздити з ним. Генно Ласкольник, жива легенда, людина, яка врятувала Імперію. Дотепер розповідають, як він прийшов до імператора і сказав…

— «Ти, бер-Арленсе, чи як там тебе, наскільки для тебе є важливою ця твоя Імперія?», — промовили вони одночасно й одночасно вишкірилися одне до одного.

— Саме так. Знаєш, Кайлін, що цю історію розповідають у всіх провінціях? І всі не розуміють, чому генерал Ласкольник облишив кар’єру в столиці й повернувся в Степи, щоб вести життя командира невеличкого чаардану. Офіцер, який колись командував тридцятитисячною кінною армією. Прокляття, офіцер, який цю армію створив буквально з нічого. Це завдяки йому меекханська кавалерія сьогодні є тим, чим вона є.

— Я їжджу з ним лише пів року, тож ми не настільки близькі, щоб він мені сповідувався, але якось він сказав, що йому все просто остогидло. Остогидли інтриги, плітки, підмовляння, постійна боротьба за вплив при дворі. Битви, в які його безперервно хотіли втягнути, незважаючи на те, що він не мав на це ані найменшого бажання. У столиці він залишався дикуном із далекої провінції. Навіть не меекханцем, а лише напівкровкою, народженим від варварської матері та невідомого батька. Тамтешня аристократія постійно дивиться на людей крізь їхні прізвища, рід і чистоту крові.

— Мені таке відоме. Моя мати — не меекханка. Й хоча її рід нічим не поступається іншим, я неодноразово мусив відповідати на зачіпки й презирство від різних «вищих за мене». Так часто буває: чим менше хтось досягнув у житті — тим більше він підкреслює велич і значимість своїх предків, — Ловчий пошукав за спиною й докинув до вогнища кілька гілочок, вогонь стрільнув іскрами та весело затанцював. — Кілька разів бувало навіть так, що під час суперечок про велич і значимість родів мені довелося вжити аргументів трохи інших, аніж вроджена краса й привабність.

Вона не могла не усміхнутися.

Раптом відчула, як від неї відходить напруга, а виснаження після важкого дня нагадує про себе. Вона закуталася в попону та почала моститися на землі.

— Краще лягай спати. Перед світанком ми маємо вже бути на ногах.

— Ага. Ееее… Кайлін?

— Так, — пробурмотіла воно сонно.

— Добраніч.

— Добраніч, монаше.

* * *

Чвал.

Чвал крізь Урочище. Вночі, просто в імлу, просто в червону заграву, що шириться видноколом. Просто в смерть.

Її розбудив крик. Розпачливе, протяжне виття, що рвало нічний спокій на шмаття. Вона опинилася на ногах ще до того як розплющила очі. Шабля, вихоплена з піхов, пройшла пів кола та завмерла. Напасників не було. Не було й Ловчого.

Вона побігла в той бік, звідки долинав крик. Лея. Сиділа на землі, трималася за живіт і ревла. Навколо вже збиралися люди. Ласкольник присів біля дівчини та поклав їй долоню на чоло.

— Що сталося, Лею?

— Вони помирають.

— Хто?

— Дас, Кренна… Всі… Не встигли сховатися, а тепер всюди вогонь. Вони згоря-а-а-ать!!! — завила вона.

— Хто, Лею? Хто на них напав?

— Блискавки… в’їхали до міста вночі… озброєні… — дівчина дивилася в темряву загубленим поглядом, по її підборіддю текла слина. — Палили, вбивали кожного. «Вендор»… «Вендор» захищається, але вони не намагаються його штурмувати… Вбивають усіх у місті.

Ласкольник звівся. Обличчя мав наче вирізане з каменю.

— Де Ловчий?

— Узяв коня та від’їхав десь з годину тому.

— Куди?

— Не казав, кха-даре. — По конях!

За мить усі були в сідлах. Ласкольник звівся в стременах і вказав на північ. На виднокраю з’явилася червона заграва.

— Блискавки атакували. Літрев палає. Треба поспішати. Хто іде зі мною?

Кайлін ледь не стенула плечима. Треба поспішати, а це значить, що вони поїдуть крізь Урочище. Їй було цікаво, чи знайдеться хтось, хто не відповість на виклик Генно Ласкольника.

Не знайшлося. Навіть Веторм кивнув і наказав своїм людям зайняти місце в строю.

Вони мали помчати галопом пліч-о-пліч, стремено при стремені. Шістдесят вершників мали це зробити.

Увесь план пішов собаці під хвіст, ледве вони в’їхали в імлу Урочища. Незважаючи на місяць, який наближався до повні, поле зору скоротилося до кількох кроків. Кайлін їхала праворуч від колони, маючи перед собою Дагену, а ліворуч — Кошкодура. Вона ледве бачила вершника попереду Дагени, а назад навіть не озиралася, зосереджуючи всю увагу на утриманні строю. Торин був незадоволений, що вона витягнула його зі стайні. Травма ноги досі давалася взнаки. Імла також йому не подобалася. Він виказував злість, форкаючи й намагаючись гризнути коня Кошкодура. Після третьої спроби Кайлін нахилилася над кінським карком та гарикнула:

— Якщо ти негайно не припиниш — то щойно ми доберемося до міста, я зроблю з тебе валаха! Немає часу на розваги.

Тітка Вее’ра колись стверджувала, що така погроза діє на будь-якого жеребчика. І схоже, вона мала рацію.

І тоді праворуч вона побачила створіння. Спочатку їй здалося, що потвора складалася з імли, що вона лиш ілюзією, форма, зіткана з туману, який вони потурбували своєю гонитвою. Крізь фігуру створіння вона