Роберт М. Вегнер - Оповістки з Меекханського прикордоння. Схід-Захід

— Як так сталося, що меекханка чистої крові замешкала у верданнській кузні?

— Так.

Кайлін втупилася у вогонь.

— Ти щось згадував про битву добра зі злом, монаше, — почала після довгої паузи. — Скажімо так, я мала можливість взяти в ній участь, проте зло перемогло. Може, це зло не було якоюсь там потворою з міфічних часів, послідом Небажаних. Моє зло, напевне, мало батьків і матерів, приятелів і коханок. Воно народилося, навчилося плакати, сміятися, ходити, розмовляти, брехати й лаятися. Мабуть, воно також мало якісь імена й прізвища. Але це нічого не змінювало.

Кайлін заплющила очі.

— Я подорожувала на південь з батьком, матір’ю й двома братами. Саме там ми мали шукати щастя, кращої долі. У горах ми обробляли невеличке орендоване поле, розводили стадо кіз, кілька овець. Часто бувало холодно й голодно, як мені пам’ятається. А з півдня, зі Степів, надходили вісті, що кожен, хто приїде й оселиться там, отримає стільки землі, що й у половину дня не зможе об’їхати її конем. Тож батько, по якимсь передновку, коли нам знову довелося їсти хліб з борошна, приправленого жолудями, спакував нас і вирушив на південь. Бо можна бути меекханцем з діда-прадіда та марити про те, аби оселитися поміж варварів…

Вона не відривалася поглядом від полум’я, шукаючи хоча б якоїсь емоції, але ті спомини вже давно припинили боліти.

— На нас напали бандити. Звичайні розбійники, а не якийсь там Чорний Госсе чи Вегир Вбивця. Так, купка грабіжників, які, мабуть, навіть не розраховували на таке щастя. Ми саме стали табором, коли вони випірнули з темряви. Мій батько навіть не встиг потягнутися за зброєю — отримав три стріли. Братів розтоптали кіньми. Матір пришпилили до землі списом. Я… Я саме відійшла в кущі. Дивилася на все, що коїлося, присівши зі спідницею, задертою до пупа. У зад мене колола якась паличка.

Її усмішка розтягнулася у дивну, страшну гримасу.

— Смішно, еге ж? Мені вирізали сім’ю, а єдине, що я виразно пам’ятаю, це та клята паличка, яка колола мені дупу. А вони швидко скінчили. Їм йшлося про гроші, коней та кілька цінних дрібниць, які ми мали із собою. Вони поїхали так само швидко, як і з’явилися. Просто в ніч. А я… Я сиділа там, у тих кущах, аж до світанку. Потім взяла лук, якого вони не знайшли в темряві, та пішла за ними. Я мала тринадцять років і думала лише про одне — як їх знайти і вбити. А вони не поспішали, бо ж були на своїй землі… Пани Степів. Тож я знайшла їх наступного дня, коли вони планували напасти на наступних мандрівників. Не пам’ятаю точно, що я зробила — ті саме в’їжджали до табору, а я почала кричати й стріляти. Начебто влучила в отамана розбійників тієї миті, коли він збирався проштрикнути списом самого Анд’еверса. Я завжди мала хист до лука. Потім я втратила притомність. Очуняла вже у фургоні. Так я познайомилася із родом Калевенгів.

— А твої родичі?

— Не маю таких, не тут. Я походжу з півночі й там залишила якихось тіток і дядьків. Тих, що подібно до нас перебивалися на передновку хлібом з жолудями, — скривилася вона. — Либонь, вони б дуже втішилися, якби їм на голову звалилася якась панна, а разом із нею й слово «посаг».

— Тож ти залишилася з верданно?

— А що? — відгукнулася гнівно, бо їй не сподобався його тон: занадто часто Кайлін чула фрази, сповнені брехливої турботи, які звучали саме таким тоном. — Вважаєш, що мені з ними було погано? Думаєш, що було би краще, аби я гарувала від світанку й до ночі за шматок хліба і дах над головою, аби лиш мною опікувалася якась «нормальна» сім’я? Тоді я точно народила б у чотирнадцять позашлюбне дитятко, яке зробив би мені мій ласкавий опікун. Верданно прихистили мене й виховали як свою. А коли я вирішила жити своїм життям — дали мені благословення, шаблю й доброго коня.

— Але ж я нічого такого не сказав… — Ловчий здійняв долоню в захисному жесті.

Кайлін гнівно пирхнула й повернулася до розглядання полум’я.

— Забагато.

— Вибач?..

— Забагато разів я чула такі слова. Ох бідолашна дитинко, що має прислуговувати тим нечепурам. Ах, це ж та сирітка, яка гарує в кузні дикунів. Йой, що за сором, щоб меекханська дівчина робила такі речі. І таке інше. Коли ми дісталися до першого містечка — це була така собі діра, здається, Ґвирет. Тамтешній бурмістр відібрав мене в Анд’еверса та віддав у «кращі руки». Я стала служницею в місцевого різника. Мій новий опікун приліз до мене першої ж ночі й почав обмацувати. Мені було лише тринадцять, але я була високою. А до того ж — нічиєю. Тож він вважав, що може зробити зі мною все, що тільки йому заманеться.

Вона на мить замовкла, підтягнула коліна під підборіддя й застигла в цій позі.

— Найгірше, що я й сама так вважала. Що я — нічия. Що я не маю нікого й нічого. Назавтра один з хлопців Анд’еверса, Дер’еко, випадково зустрів мене на вулиці, коли я йшла на базар. Я ревла всю ніч, і він відразу це помітив. Майже силою затягнув мене до тіточки Вее’ри, а вона за пару хвилин витягла з мене те, що я обіцяла нікому й ніколи не розповідати. Я виплакалася в неї на колінах, наче мала дитина. А потім підвела погляд і побачила обличчя Анд’еверса. І Дер’еко, і Рук’герта, і Дет’мона. Раптом зрозуміла, що я — не нічия. Що я — їхня, а вони — мої. Того самого дня коваль у товаристві чотирьох синів навідався до різника. Не знаю, що саме вони йому сказали, але щойно вони пішли — той, блідий та переляканий, помчав до бурмістра й зрікся опіки наді мною. А потім ми виїхали звідти та потрапили до Літрева. Ну а там історія майже повторилася. Майже, бо тоді в місті стояла панцерна хоругва, а її командир, полковник Ясферд, знав Анд’еверса. І він не дозволив, аби мене не забирали від верданно. Та спершу поговорив зі мною. Здається його остаточно переконав мій істеричний напад, що був відповіддю на пропозицію знайти мені якогось іншого опікуна.

— Істеричний напад? У тебе?

— Якщо можна так назвати жбурляння різними предметами й випльовування здебільшого лайливих слів — то так.

— Ага. Хотів би я це колись побачити.

— Ні, не хотів би, — усміхнулася Кайлін. — Ну ось так я й залишилася в кузні. Мене