Вільям Пол Янг - Хижа

— Ми подумали, що вона належить Міссі. Хочете сказати, що вранці її тут не було?

— Абсолютно точно, — запевнив Мак, — у неї нічого подібного взагалі не було. Я переконаний, що цієї шпильки вранці тут не було.

Далтон одразу сказав щось по рації, і через кілька хвилин криміналісти вже оглядали наявний речовий доказ.

Інспектор відвів Мака вбік і пояснив:

— Якщо це так, то нам слід припустити, що викрадач Міссі навмисно залишив шпильку, — він зробив паузу, а тоді повів далі: — Це може бути і поганою, і доброю новиною, містер Філліпс.

— Не розумію, — сказав Мак.

Поліцейський знову завагався, чи варто ділитися з Маком своїми думками. Він підшуковував правильні слова.

— Добра новина полягає в тому, що це — єдиний речовий доказ, який може допомогти нам натрапити на слід злочинця.

— А погана новина? — запитав Мак, затамувавши подих.

— Ну, погана новина… Я не впевнений, що в цьому випадку йдеться про таке, але… Люди, які залишають щось на місці злочину, як правило, роблять це навмисно, а це найчастіше означає, що вони коїли подібні злочини раніше.

— Що ви маєте на увазі?! — відрізав Мак. — Це серійний убивця? Це знак, який він залишає навмисно, аби позначити територію чи що?

Мак розгнівався, а на обличчі інспектора Далтона можна було прочитати, що він шкодує про свою відвертість. Однак ще до того, як Мак вибухнув остаточно, у Далтона на поясі запрацювала рація. Пролунав виклик із відділення ФБР у Портленді (Орегон). Мак відмовився відійти та почув, як жінка, що назвалася спеціальним агентом, попросила Далтона ретельно описати шпильку. Мак пішов за інспектором до місця, де працювали криміналісти. Шпильку поклали в пластиковий пакет із защібкою, і Мак, стоячи позаду експертів, слухав, як Далтон її описує.

— Із розмальовки стирчала звичайна шпилька із сонечком. Якщо не помиляюся, жінки носять такі на лацкані піджака.

— Опишіть, будь ласка, колір та кількість цяточок на сонечку, — пролунало прохання по рації.

— Хвилинку, — сказав Далтон, розглядаючи пакет. — Голова чорна, ну… як голова сонечка. Тіло червоне з чорними краями. З лівого боку — дві чорні цятки, якщо дивитися згори. Зрозуміло?

— Так, продовжуйте, — терпляче відповіли по рації.

— З правого боку сонечка — три цяточки, отже, загалом їх п’ять.

Запанувала тиша.

— Ви впевнені, що цяток саме п’ять?

— Так, мем, п’ять.

Далтон підняв голову й зустрівся очима з Маком, який перейшов на інший бік, щоб краще бачити. Його погляд ніби запитував: «Яка кому справа, скільки тут цяток?»

— Добре, інспекторе Дебні.

— Далтон, мем, Томмі Далтон. — Інспектор знову зиркнув на Мака, закотивши очі.

— Перепрошую, офіцере Далтон. Можете перевернути шпильку та подивитися, чи немає нічого зі зворотнього боку?

Далтон перевернув пакет і глянув знизу.

— На зворотньому боці якийсь відбиток, агенте… я не розчув ваше ім’я…

— Віковскі. Пишеться так, як вимовляється. Там літери чи цифри?

— Зараз гляну. Так, є. Схоже на номер моделі. Ч… К… один, чотири, шість, так, начебто правильно: Чарлі, Карл, один, чотири, шість. Через пакет розібрати складно.

По той бік — мовчання. Мак прошепотів Далтону:

— Запитайте, що це означає.

Далтон вагався, але зрештою запитав:

— Віковскі, ви ще з нами?

— Так, — голос звучав утомлено й безнадійно: — Послухайте, Далтон, ви не могли б відійти в місце, де б вас ніхто не чув?

Мак схвильовано закивав, і Далтон зрозумів його прохання.

— Секунду. — Він поклав пакет із речовим доказом на стіл і відійшов убік, дозволивши Маку йти поруч. Їхнє спілкування вже давно вийшло за межі поводження поліції з потерпілими.

— Можу нарешті розмовляти. Кажіть, що це за шпилька.

— Ми ловимо цього викрадача дітей майже чотири роки, вистежуючи його в дев’яти штатах. Адже він постійно зміщується на захід. Він має прізвисько Вбивця Сонечок, але зберігайте цю таємницю, бо про неї ніхто, зокрема й преса, ще не знає. Ми припускаємо, що він винний у викраденні й убивстві чотирьох дітей, усі дівчата, молодші десяти років. Щоразу він додає цятку на сонечку, тому цей випадок вже п’ятий. На місці викрадення він має звичку залишати шпильку одного випуску й моделі, начебто він купив цілу коробку таких шпильок. На жаль, нам поки що не вдалося з’ясувати, де саме він їх придбав. Ми не знайшли тіла жодної з викрадених дівчат, проте, незважаючи на ідентичний результат роботи криміналістів, у нас є всі підстави вважати, що вони загинули. Злочини були скоєні або у кемпінгах, або поблизу національних парків чи заповідників. Найімовірніше, що злочинець — досвідчений альпініст, який добре орієнтується в лісі. Абсолютно нічого, окрім шпильки, після себе він не залишав.

— А машина? У нас є опис зеленого пікапа, на якому він залишив місце злочину.

— Машину ви точно знайдете. Якщо це дійсно наш клієнт, то її було викрадено за кілька днів до цього, перефарбовано, нашпиговано відповідним спорядженням і позбавлено відбитків пальців.

Слухаючи розмову інспектора Далтона з агентом Віковскі, Мак відчував, що втрачає останню надію. Він спромігся лише сісти на землю й закрити обличчя руками. Чи була в світі більш виснажена людина, ніж він? Уперше з часу зникнення Міссі він замислився над низкою жахливих наслідків і вже не міг зупинитися. Злі та добрі з’яви беззвучно змінювали одна одну в страхітливому параді. Мак спробував позбутися цих примар, але не зміг. У голові промайнули жахливі кадри тортур і болю, чудовиськ і демонів із самої безодні з пальцями із колючого дроту і лез для гоління, а також Міссі, яка кличе тата й не одержує відповіді. Ці жахи перепліталися з власними спогадами: ось Міссі робить перші кроки зі своєю чашкою в руках, яку вони називали «Міссі-сіппі»; ось їй недобре від шоколадного торту, якого вона переїла; ось нещодавній образ Міссі, яка заснула в нього на руках. Нав’язливих думок не вдавалося позбутися. Що він скаже на її похоронах? Що він пояснюватиме Нен? Як таке взагалі могло статися? Господи, як таке могло статися?!

* * *

Кілька годин по тому Мак із дітьми вирушили до Джозефа, що став центром пошуків, масштаб яких значно розширився. Власники готелю безкоштовно надали йому додаткову кімнату, і коли він переніс туди свої речі, то не зміг більше чинити опору втомі. Він із вдячністю пристав на пропозицію інспектора Далтона забрати дітей повечеряти, а сам сів на край ліжка, відчуваючи себе затиснутим у безжалісні лещата відчаю. Він розгойдувався назад-вперед, крик і ридання виривалися із середини його єства. Саме в такому стані його застала Нен. Двоє прибитих горем рідних людей тримали одне одного за руки й плакали. Мак виливав своє горе, Нен не давала йому зламатися.

Тієї ночі Мак майже не спав. Видіння з’являлися, наче хвилі, що невтомно накочувалися на скелястий берег. Зрештою він здався, саме перед тим, як у небі з’явилися перші ознаки сходу сонця, та відпочинком це навряд чи можна було б назвати. За