Мілан Кундера - Жарт

плащі, що їх усі носили за тієї (радикально неелегантної) пори; сіялася мжичка, дерева на набережній були темні й голі. Маркета розповіла мені, як усе воно сталося: коли була на тих курсах, її раптом викликали товариші з дирекції й запитали, чи отримувала вона листи; вона сказала, що так. Вони запитали, хто їй писав ті листи. Вона відповіла, що писала мати. І більше ніхто? Ще один товариш по навчанню, відказала вона. Можеш сказати нам хто, запитали у неї. Вона назвала моє прізвище. І що він пише, цей товариш Ян? Вона стинула плечима, їй не хотілося цитувати слова з тієї листівки. Ти теж йому писала? — запитали вони. Авжеж, відказала вона. Про що? Ну так, сказала вона, про курси і про все таке. Тобі подобається на курсах? — запитали вони. Авжеж, звісно, — відказала вона. А він що тобі про них писав? Він? — ухильно перепитала Маркета. — Знаєте, він такий дивак, якби тільки ви знали його… Ми його знаємо, — сказали вони, — нам хотілося б дізнатися, що він писав тобі. Можеш показати нам ту листівку?

«Не гнівайся на мене, — додала Маркета, — я зобов’язана була показати її».

«Не перепрошуй, — сказав я, — так чи так вони вже знали про неї ще до цієї розмови; а то не викликали б тебе».

«А я й не думаю перед тобою виправдовуватися, мені не соромно, що я дала її прочитати їм, не хочу, щоб ти хибно це зрозумів. Ти член партії, й партія має право знати, хто ти такий і що думаєш», — зухвало відказала Маркета; потім додала, що їй стало страшно від того, що я таке написав їй, адже ми знаємо, що Троцький — це найбільший ворог усього того, за що ми боремося й задля чого живемо на світі.

Що я мав пояснювати Маркеті? Я попросив її розповідати, що було далі.

Маркета сказала, що вони прочитали ту листівку й остовпіли. Запитали, що вона про це думає. Вона відказала, що це мерзота. У неї запитали, чому вона не прийшла відразу й не показала їм це. Вона звела плечима. У неї запитали, чи знає вона, що таке пильність. Вона похнюпилася. Вони запитали, чи знає вона, що у партії багато ворогів. Вона сказала, що знає, та не могла повірити, що товариш Ян міг… Вони запитали, чи добре вона знає мене. Вона сказала, що я химерний якийсь. Звичайно, вона завжди вважала мене відданим комуністом, та часом я казав про комунізм геть неприйнятні речі. Вони запитали, які, наприклад. Вона сказала, що точно не пригадує, але для мене немає нічого святого. Вони сказали, що з цієї листівки все пречудово видно. Вона сказала, що часто сперечалася зі мною з багатьох приводів. І ще сказала, що я по-різному говорив на зборах і з нею. На зборах я весь палав ентузіазмом, а в її товаристві з усього кепкував і все висміював. Вони запитали, чи вважає вона, що така особа може бути членом партії. Вона звела плечима. Вони запитали, чи зможе партія побудувати соціалізм, якщо її члени заявляють, ніби оптимізм — це опіум для народу. Вона відказала, що така партія не побудує соціалізму. Вони сказали, що цього досить. І поки що вона не повинна казати мені про цю розмову, вони хочуть простежити, що я там далі писатиму. Вона сказала, що не хоче мене й бачити більше. Вони не погодилися. Навпаки, порадили їй і далі писати мені, принаймні тимчасово, щоб на поверхню спливло усе, що ще криється в мені.

«Ти потім показувала їм усі мої листи?» — запитав я Маркету, зашарівшись наче маківка, бо пригадав усі мої любовні тиради.

«А що я могла вдіяти? — відказала Маркета. — Але після цього всього писати тобі я більше не могла. Не в змозі була листуватися з людиною лише задля того, щоб вивести її на чисту воду. Послала тобі листівку, та й край. Не хотіла бачитися з тобою, бо мені заборонили розповідати тобі всю правду, і я боялася, що ти почнеш розпитувати і мені доведеться брехати, а брехати я не люблю».

Я запитав Маркету, що ж тоді змусило її побачитися зі мною сьогодні.

Вона сказала, що причиною був товариш Земанек. Він зустрів її на початку навчального року в коридорі й відвів до кімнати парткому на факультеті природничих наук. Сказав, що йому сповістили, ніби я написав їй на курси листівку з ворожим до партії змістом. Попросив сказати, які фрази там були. Вона сказала. Він запитав, що вона про це думає. Вона сказала, що осуджує. Він схвально кивнув і запитав, чи й далі зустрічається вона зі мною. Вона збентежилася й відповіла ухильно. Він сказав, що з курсів надійшов на факультет схвальний відгук про неї й факультетська партійна організація цілком їй довіряє. Вона відповіла, що щаслива це чути. Він сказав, що не має наміру втручатися в особисті справи, але гадає, що про людину можна судити з того, із ким вона водиться, тож як вона зупинить свій вибір на мені, це свідчитиме не на її користь.

Як зізналася Маркета, за кілька тижнів їй згадалася та розмова. Ми не зустрічалися вже кілька місяців, тож Земанекові напучування були, по суті, зайві; та його слова змусили її замислитися, подумати над тим, чи не жорстоко і, з морального боку, недопустимо буде поривати стосунки з другом тільки тому, що він припустився помилки, а отже, чи справедливо було, що ще раніше вона сама покинула мене. Вона зустрілася з товаришем, що керував курсами на канікулах, і запитала його, чи ще діє заборона казати мені про ту бучу, яка знялася довкола листівки; дізнавшись, що вже не треба нічого приховувати, вона зупинила мене і сказала, що хоче поговорити.

І ось тепер вона розповідає мені про все, що її непокоїть і гнітить; авжеж, недобре вона вчинила, вирішивши, що не буде більше зі мною зустрічатися; зрештою, нікого не можна вважати пропащим, хоч би якої помилки він припустився. Їй згадався радянський фільм «Суд честі» (натоді дуже популярний у партійному середовищі), в якому радянський учений-медик надав своє відкриття спершу західній громадськості, а тільки потім своїм співвітчизникам, що межувало з космополітизмом (іще одна принизлива наліпка тієї доби), навіть зі зрадою; Маркета схвильовано покликалася на закінчення фільму: врешті-решт ученого затаврував суд честі, що складався з його колег, але любляча дружина не відвернулася від укритого ганьбою чоловіка, а намагалася вдихнути в нього сили, щоб він спокутував ту тяжку помилку.

«Ага,