Джеймс Хедлі Чейз - Хочеш жити?

він зараз у відпустці десь у Європі. Його немає вже три місяці, й схоже, вбивця про це знав. Ліфт підіймається з підземної парковки прямісінько у квартиру. З правильним інструментом не важко підняти кабіну ліфта в квартиру. Це було просто. Вбивця заїхав у гараж, піднявся до пентхауса, вийшов на терасу й чекав, доки з’явиться Маккуїн. Швейцар у «Конноті» приходить на роботу десь о 06:00. Я сказав би, що вбивця приїхав уночі й чекав. О 09:30 у швейцара сніданок, тож між 09:30 та 10:15 за будинком ніхто не стежить. Саме тоді вбивця забрався з квартири.

Гедлі пригладив рукою рідке волосся.

— Звучить так, наче цей чоловік ретельно все спланував і спланував дуже давно.

— Можливо, або ж він просто дуже добре знав щоденний розклад Маккуїна і робочі години швейцарів. Я схиляюсь до думки, що йому було відомо, коли слід вистрелити і коли слід піти, та, звичайно ж, він знав, що Девіс поїхав.

— То він місцевий?

— Схоже на те.

Гедлі занепокоєно посовався.

— Що ще маєте?

— Є ще ця записка... дивна річ. Це попередження. Її прислали минулої ночі. Цього я не розумію. Він попереджав Маккуїна, що збирається його вбити. Але навіщо?

— Йому потрібен розголос, — припустив Бейґлер. — І він точно отримав те, що хотів.

— Що ж, маєш рацію, він його отримав сповна. Хлопці з лабораторії перевірили записку. Жодних відбитків, написана кульковою ручкою, папір можна знайти у будь-якому дешевому магазині. В нас не лишилося нічого, окрім самого послання, — Террелл дістав записку і передав її Гедлі. — Як бачите, написано нерівними друкованими літерами. Важлива річ — час, вказаний у записці, — 09:03. Вбивця мав внутрішню інформацію про звички вбитого. Він, певно, знав, що Маккуїн помішаний на пунктуальності. Йому було відомо, що Маккуїн завжди виходить з дому о 09:03. Наскільки мені вдалося з’ясувати, єдині люди, які знали його точний розклад, — це Маккуїнова секретарка, його шофер та слуга. Вони не причетні. Я в цьому впевнений. Можливо, Маккуїн вихвалявся серед друзів своєю пунктуальністю. Треба це перевірити. Маємо всі підстави вважати, що вбивця живе у місті, або ж колись жив і багато знає про звички його мешканців: він знав, що Девіс поїхав, знав, о котрій у швейцара сніданок, і знав, що Маккуїн завжди виходить з будинку рівно о 09:03. Це підказка, але незначна. Не розповідатиму вам про Маккуїна. Його не надто любили, він мав багато ворогів у бізнесі. Але мене радше грець хопить, ніж я повірю, що котрась із бізнес-корпорацій влаштувала полювання на Маккуїна, хоча я можу й помилятись. Ця записка може бути лише прикриттям, але маю чуття, що це не так. Інтуїція підказує, що ми маємо справу з божевільним, який затаїв на когось образу, він живе десь тут, і ми про нього ще почуємо.

Гедлі уважно все це вислухав, а потім запитав:

— То який наступний крок?

Террелл нахилився, склавши руки на столі.

— Суто між нами — якби ж я знав. Немає такого кроку, який нам треба було б невідкладно зробити. Звичайно, ми звітуємо, працюємо над ситуацією, проводимо розслідування і таке інше, але ми майже нічого не можемо зробити. Ми показуватимемо на широкий загал фото гвинтівки, копатимемось у житті Маккуїна, опитаємо його друзів, але не думаю, що значно просунемось. Убивства без очевидного мотиву, як це, — глухий кут. Ми маємо чекати і сподіватись, що це вбивство стане єдиним.

Гедлі напружився.

— Уважаєш, цей чоловік може вбити знову?

— А сам як думаєш? Сподіваюсь, що ні. Ми розглянемо усі можливі варіанти. Ми перевіримо усіх, хто колись сварився з Маккуїном, а таких чимало. Ми дізнаємось, кого він міг аж так сильно образити... можливо, когось зі співробітників. Якщо маєш якісь здогадки, Лоусоне, саме час поділитися ними.

Гедлі роздушив сигарету в попільничці й підвівся.

— Ні, не маю. Я розумію позицію поліції. Все гаразд, продовжуйте робити все можливе, Френку. Я повернусь у свій офіс і спробую допомогти зі свого боку. Це найменше, що я можу зробити.

Коли мер пішов, Террелл допив каву, закурив люльку та звернувся до Бейґлера:

— До роботи, Джо. Маємо багато справ. Залучи всіх. Не думаю, що вони знайдуть щось корисне, але треба щось робити.

— Так, — Бейґлер підвівся. — Думаєш, будуть ще вбивства?

— Сподіваюсь, що ні.

— А я думаю, що будуть. Серед нас божевільний, — похитав головою Бейґлер. — Пощастило ж Фредові. Я б теж зараз не відмовився полежати в госпіталі зі зламаною ногою.

— Він припуститься помилки... вони завжди помиляються, — сказав Террелл, та голос його звучав не надто переконливо.

— Але коли?

— Це слушне запитання — коли.

Вони перезирнулись, і Бейґлер пішов у кабінет детективів — роздавати завдання своїм людям.

* * * 

Лепські знав, що о цій порі увечері сусіди зазвичай працюють у саду: хтось труїть дустом тлю, а хтось стриже газон; тож він вирішив улаштувати видовищну появу, яка підняла б на вуха всю околицю.

Його машина летіла вулицею на швидкості вісімдесят кілометрів на годину. Під’їхавши до хвіртки, Лепські різко витиснув педаль гальм, й автівка зі страшним скреготом зупинилась, а він ледь не вилетів крізь вітрове скло. Якщо вже на те пішло, Лепські був хвальком, але цього разу і сам подумав, що така раптова зупинка була аж надто видовищною для його власної безпеки. Розуміючи, що сусіди покинули свої справи й здивовано витріщаються на нього, Лепські грюкнув дверцятами і, важко ступаючи, пішов садовою доріжкою до будинку. Вставляючи ключа у шпарину, він подумав, що вистава вдалася на славу. Усім сусідам, що жили нижче вулицею, дружина вже розповіла про підвищення Лепські. Тепер треба було показати цим домосідам, як працюють детективи першої категорії.

Та як не прикро, вхідні двері Лепські намагався відкрити ключем від автомобіля. Якби ж то він влетів у будинок, грюкнувши дверима, його вражаюча поява ще довго була б у сусідів на вустах, але та розпачлива метушня із замком, доки він зрозумів, що взяв не той ключ, зіпсувала весь ефект.

Щойно він, лаючись, намацав правильний ключ, вхідні двері рвучко розчахнулись.

— Обов’язково так гасати? — розлючено запитала Керрол Лепські. — Невже не розумієш, що подаєш поганий приклад?

Лепські незграбно проштовхнувся повз неї, торохнув непіддатливими дверима й попрямував до ванної.

— Я зараз лусну, якщо не віділлю, — оповістив він.

Керрол зітхнула. Це була двадцятисемирічна,