Сергій Батурін - Шизґара

— Ой, це у вас — ердельтер'єр?

Такий факт не здивував парубка: порода була на піку популярності, і на Весту часто звертали увагу. Але того разу Ірина, в фасонистому імпортному плащі, брюках кльош, модній перуці та макіяжі в стилі дівчат з гурту АВВА, видалась йому значно старшою: років двадцять — двадцять три, — визначив тоді він і, виявляється, помилився; тепер-то чітко видно: — приблизно ровесниця.

Вогонь догорів, перетворившись на купку жару, Ірина пішла, вечір якось сам собою вичерпався. Це відчули всі троє, а озвучив прагматичний Ом:

— По хатах?

— Ні, не діло вогонь кидати, слід загасити, — заперечив майже дорослий Белс. Він взагалі був правдивих поглядів.

– І як? — запитав бездумно Олекса.

— По-піонерському, — без жодного сумніву визначив правильний студент. Піонерський спосіб гасіння багаття полягав у тому, що хлопці щодуху пудили на кострище; Олексієві він ніколи не подобався й здавався непристойним: землею закидати чи водою залити — зовсім інша річ… А витягти прилюдно причандалля й дзюрити на жариво практично з того місця, де ще кілька хвилин тому стояла така неземна дівчина, було просто блюзнірством, і він відмовився:

— Я сцяти не хочу.

— А я хочу, — заявив далекий від сентиментів Ом, і вони на пару із Белсом у два струмені за лічені миті розправилися із залишками жару, вигасивши його на вугілля. Белсів Джин кілька разів коротко потяг в себе повітря і, лишень вони відійшли, підбіг туди ж і задер лапу, наслідуючи приклад старших самців зграї.

Белс одразу похиляв додому, а Олексій з Омом ще постояли у дворі, викуривши під балачки по цигарці: спілкуватися з Серьогою було загалом незрівнянно легше, ніж із Віктором-Белсом: той претендував на лідерство у майданчиковому товаристві через один тільки свій старший вік, тобто — за чіткими традиціями вулиці — без достатніх на те підстав. Треба бути однозначно крутішим: не так сильнішим фізично, як хоробрішим, відчайдушнішим, авторитетнішим, до того ж — битим на голову заводієм, знаним не лише на районі, а й за його межами, словом, переважати решту претендентів якщо вже не в кожній характеристиці, то в сумі багатоборства, причому — з великим відривом. Вітя Заєць серед своїх однолітків котирувався так собі, ні теє ні онеє: звісно, не шістка, але й далеко не основний, а репутація — вона й в Африці — репутація: як не намагайся перед молодшими на рік-два-три парубками себе показати, а вона за тебе вже наперед сказала, і змінити щось — ой, як важко… Серьога Ом, теж старший за Олексу, але не на два, а лише на півтора роки, не корчив із себе шерифа Маккенну,[23] демократично визнаючи їхню взаємну рівність. Тому з Омом спілкуватися було аж он як простіше.

— Яка гарна дівчина, — озвучив свої враження від нового знайомства Олексій.

За молодіжним вуличним розмовним лексиконом належало сказати не гарна, а кльова, класна, офіґенна, на крайняк — чотка, і не дівчина, а подруга, тьолочка, чувиха або герла — комбінуючи ці загалом позитивні слова залежно від ступеню свого враження. Та Олексієві вони видалися не гідними Ірини, і Ом одразу зрозумів це:

— Тащишся від неї?

— Вона неймовірна.

— Тьолочка шедевральна, — погодився Серьога. — Та ти, гляди, Алексе, на неї не западай.

— Ти запав? — миттю перепитав той.

— Мені бім-бом, — байдуже виголосив Ом. — А от Белс не тільки запав, але вже й зайнявся нею: вчора провів, телефончик взяв.

— А чого ж сьогодні не пішов проводжати?

— У нього й спитай, — знизав плечима Сергій.

Це був грім серед ясного неба. Один-єдиний раз не прийшов, і треба було статися, що саме того вечора… а цей уже встиг…

У ті часи підвалини ще не було остаточно розхитано: не те щоб ніхто ніколи не западав на дівчину свого друзяки, не сказати, щоб не уводили подружок у товаришів, але вважалося це моветоном найгіршого ґатунку, вартим як не тотального остракізму, то принаймні несхвальних косих поглядів — дивлячись по ситуації. І виправдати таку парочку — та й то не одразу — міг лише факт очевидного великого кохання. Інша річ — якщо для твого товариша дівчина вже колишня, тоді ти вже у повному праві й можеш не зважати: хто з них кого послав, а хто тепер — убивається. Або — ви з корешем на пару одночасно підкотилися до вільної герли — тут вже, що називається, займайтеся: беріться на всі штуки за всіма правилами мистецтва залицяння хто на що придавсь — аж до того моменту, поки вона не вибере, а тоді — невдатний, відступай!

А тут, хоч Ірина ще не Белсова подруга, але … Він захотів проводжати — вона погодилася, попросив телефончик — дала, отже, не проти, щоби він робив і подальші кроки…

Олексій розумів: навіть якби він не пропустив той вечір, не факт, що обрали б його; Белс — старший парубок, а для дівчат це багато означає, але з'явився би хоч шанс на чесне суперництво. Та вчора він на майданчик не прийшов: забирав у Сашка котонові штани — не кожен фарцівник визначить, що не фірмА…

І Белсове «пів на дев'яту» не влаштовувало: о цій порі він зазвичай тільки уходив з П'ятака-на-Броді, тридцяти хвилин якраз вистачало, аби доїхати додому, взяти Весту й вийти на собачий майданчик.

Треба сказати, що «п'ятак» знаходився на іншому кінці Печерська — в районі старої квартири, звідки Олексієва родина переїхала три роки тому. В тих же краях була й стара школа, куди він з упертою відданістю їздив до останніх зимових канікул трамваєм чи автобусом зі своєї Різницької вулиці. За цей час педколектив його альма матері зазнав непоправних втрат, та все з числа улюблених учителів: русачка та англійка пішли на пенсію, математичка — до престижної спецшколи. Історикові Аркадію Захаровичу змінили «навантаження», і в Олексієвому класі він більше не читав. Звільнилася навіть незмінна класна керівничка — українка Марія Федорівна, за незбориму вимогливість прозвана учнями всіх поколінь Марфою — за аналогією із відомою суворістю новгородською посадницею. Замість неї з'явилася Лариса Іванівна — здоровенна злостива бабега з рудою дулею на потилиці — на прізвище Кузькіна, до котрого одразу ж ідіоматично приліпився російський іменник мать. Кузькіна-Мать замість Марфи — це занадто, тим паче що викладала рідну мову тезка суворої середньовічної правительки не в заміру краще від носійки стійкого фразеологічного прізвиська. Усіх, хто їй наважувався суперечити, Кузькіна-Мать іменувала «наґлєцами», і Олексій з його незалежним характером негайно потрапив до їхньої не надто численної когорти, до того