Сергій Батурін - Шизґара

не розрахувавши наявні в неї тоді ще народні кошти, чи то плани її сягали такої віддаленої в часі перспективи, що собаки стільки не живуть. Хай там як, але пустище щовечора десь о дев'ятій оживало, стаючи місцевою філією клубу кінологів-аматорів. Завсідниками тут були сам Олексій з ерделем Вестою, Вітько Заєць на прізвисько Белс, або й Довгий Белс (що характерно, белси він принципово не носив, віддаючи перевагу традиційним брюкам), — з боксером Джином та Серьога Омельчук, він же — просто Ом — з доберманшею Альмою. Власне, Белсом майже дорослий уже Вітько став через дивну звичку вітатися з усіма хлопцями: «Привіт, белсе!», — а означення йому навісила решта компанії за пристойний зріст. Заходили ще Марат із мускулястим, як Стів Рівз,[22] тигровим боксером Туманом, навідувалися Вітя Калач з величезним чорним догом Алмазом, Натаха з лякливою білою болонкою… От, здається, і всі. Решта з'являлися на майданчику спорадично й помітного сліду в нашій історії не залишили. Була у товариства непорушна традиція: якщо першим приводили, скажімо, Алмаза, то з Туманом на пустир уже не заходили: пси без жодних прелюдій у вигляді гарчання, настовбурченої холки та демонстрації ікл кидалися один на одного й влаштовували таке мочилово вкупі з м'ясорубкою, що на всі боки криваве шмаття летіло. Так само й Алмаза вели кудись в інше місце, якщо першим прийшов Туман. Хазяї виявилися мудрішими й свідомо розводили невгамовних бійців.

Вчора Олекса на майданчику не був: забирав у Шварцбергів свою обновку, а з Вестою гуляв батько — звісно, не тут, а на закинутому стадіоні колишнього інтернату, де збиралася інша компанія собачників: переважно його, батькового, віку. Те товариство Олексій майже не відвідував: там говорили про різну дорослу туфту на кшталт де хто що дістав і ніхто не чув не те що про Гіллана чи Ковердейла — де там, навіть ім'я Джеймс Ласт заганяло тамтешніх дядьків у важкий ступор нерозуміння.

…І так завжди: ходи кудись хоч цілий рік кожного дня, варто один вечір пропустити — обов'язково щось цікаве станеться без тебе.

На пустирі вже дехто зібрався: Белс, Ом і малий Марат, власник пса-культуриста.

— А в нас нова дівчина з'явилася, — усміхнено повідомив Серьога-Ом.

— Яка дівчина?

— Кльова, — дуже серйозно сказав Довгий Белс. — Між іншим, теж з ердельтер'єром. Іриною звуть. Скоро прийде.

— З нашої школи, в десятий перейшла, нічого особливого, в нас таких — хоч греблю гати, — з авторитетною недбалістю кинув малий.

— Ти там знаєшся на старших дівчатах, пацан, — урезонив його Вітько. Того літа Марат перейшов до восьмого класу, що в теперішньому освітянському численні дорівнює дев'ятому, і образливих натяків на своє малолітство від когось іншого не потерпів би, але Вітя-Довгий Белс рішенням деканату був переведений аж на другий курс автодорожнього інституту і в дівчатах, принаймні наразі, в силу великої фори в часі, наданої віком, дійсно розбирався краще. А Марат за віком у цій компанії був наймолодшим. Тому він демонстративно презирливо гмикнув, але озвучувати свої експертні висновки щодо дівочої краси припинив.

Собаки гасали між високими бур'янами, що густо поросли на пустирі, а хлопці знічев'я розпалили багаття зі старих поламаних ящиків, котрих під парканом валялося неміряно — мабуть, з найближчого магазину повикидали. Вогонь горів весело, з апетитом жеручи дошку за дошкою, кидав відблиски, потріскував, спрямовуючи в темне вечірнє міське небо негусті рої жовтогарячих іскор.

Городянинові не вистачає спілкування з живим вогнем: ані пічки в нього, як правило, ані каміна — стандартна міська квартира на них не розрахована, а газова плита — не те, що не кажіть. І зараз негусто таких, хто в багатоповерхівці може собі щось подібне дозволити, а в ті часи їх було й поготів — лічені одиниці, якісь міфічні знайомі знайомих, котрих самі переказувачі тих легенд на власні очі не бачили, а лише чули про них від тих, хто буцімто їх лицезрів і навіть дрова в їхній камін підкидав. Чи не підсвідомою тугою за домовим огнищем пояснюється нестримне бажання містян, лишень опинившись на природі, негайно розпалювати ватру? Є щось первісне, споконвічне, первозданне в спогляданні за пломенем. У затишному відчутті його животворного тепла на своїй шкірі. Це, мабуть, у нас ще з тих доісторичних часів, коли вогонь був і прихистком, і захистом, коли єдиною зброєю були дрюк чи крем'яна сокира, а десь зовсім поряд, у чагарниках, підкрадався до постоянки людей який-небудь махайродус чи того гірше — печерний ведмідь. Із роздумів Олексія вивів приємний дівочий голос:

— Добрий вечір, хлопці! А це ми з Джеком.

Мабуть, то і була та нова дівчина з ердельтер'єром. Пес виявився юним і не чистопородним: такі речі Олексій просікав з першого погляду. Нічого дивного в тому, що розглядав він спочатку собаку, а не її власника, немає: справжній кінолог, хоч професіонал, хоч аматор, завжди так зробить. Джек геть не зацікавив Олексу: явний метис без родоводу, хоч і симпатичний, і хлопець перевів погляд на хазяйку.

Вона була дійсно кльовою: невисока, доладна, темноока, з каштановим блискучим волоссям. Міні-платтячко відкривало стрункі точені ніжки, а нігті, — на руках і на ногах — зауважив він, — були вміло пофарбовані темно-вишневим лаком. І усмішка — променяста якась, чи то так здавалося у відблисках багаття… А парфум — ні в кого з дівчат такого не було ані в старій Олексієвій школі, ані в теперішній, і навіть у перших красунь на «п'ятаку» — легкий, прозорий, невагомий, із ледь вловимою делікатною присутністю…

— Я звуся Олексієм, а ваше ім'я мені вже відоме, — відрекомендувався хлопець.

— От і добре, — усміхнулася дівчина. — Будемо знайомі.

Парубки й говорили з нею ні про що — так, пусті теревені правили, й побула вона недовго:

— Ви, хлопці, пізно собак виводите, — й стала кликати свого Джека. Той був не надто слухняним — підійшов з четвертого разу.

— А ми можемо виходити раніше, — не збентежився Довгий Белс. — Якщо ви, звісно, складете нам товариство. Приходьте завтра о пів на дев'яту!

Вона усміхнулася, взяла свого захеканого — встиг таки нагасатися! — пса на повід, зробила всім ручкою — мовляв, загальний привіт — і легкою ходою залишила пустир.

— Так я не зрозумів: вона прийде чи ні? — обвів поглядом присутнє чоловіцтво Ом.

— Та де вона подінеться? — впевнено виголосив малий Марат. — Де вона тут кращу компанію собі знайде? Так що, спокуха, чуваки, все буде тіп-топ!

Він свиснув Тумана, з дорослою гідністю потиснув усім руки й повільно пішов з пустиря.

І тут Олексій згадав, що вже бачив цю дівчину: цієї весни вона