Метт Хейг - Як зупинити час

Як це не іронічно, але у віці тринадцяти я дуже швидко старшав. Не те щоб надприродно швидко, але швидше за решту дітей. І саме цьому містер Картер узяв мене на роботу: малому мені він міг платити менше, але роботу я виконував так само, як і решта, бо був уже високий та широкий у плечах. А потім той швидкий розвиток вповільнився майже зовсім, і моя зовнішність перестала змінюватися.

— Треба було їхати до Кентербері. Чи у Лондон, — мовив я.

— Ти ж знаєш, я не люблю міста, — мама на хвильку замовкла та осмикнула нижню спідницю.

Я уважно подивився на неї. Вона прожила майже все життя у найвишуканіших будинках Франції, а тепер увесь її світ звузився до крихітної хати в селі у богом забутому куточку Англії, де кожен кидав підозрілі погляди на сусіда.

— Може, ти і правий… Мабуть, треба було, — зрештою мовила вона.

Знадвору почувся якийсь звук — моторошне виття. Я схопився, одяг штани та кинувся до дверей.

— Ні, синку, не треба. Не ходи надвір.

— Але ж хтось у біді, треба глянути, що сталося.

Я побіг на вулицю. Сонце щойно сіло, і небо ще світилося глибокою синявою. Я побачив, що з усіх будинків люди так само, як і я, вибігали та бігли вулицею, намагаючись дізнатися, що ж сталося.

Я теж побіг. І тоді побачив.

Побачив його.

Джона Гіффорда.

До нього було ще далеко, але цього чоловіка важко не впізнати: він був здоровенний, наче копиця сіна. Він ішов вулицею, а руки дивно бовталися у нього по боках, немов батоги. Двічі його страшенно знудило — лишилися дві великі калюжі на дорозі. А сам він, хитаючись, попрямував далі.

Його дружина Еліс і троє дітей бігли за ним та несамовито кричали.

Поки він дійшов до лугу, навколо зібралися вже всі жителі Едвардстоуна. У нього почала йти кров — спочатку з вух, а потім з рота та носа. Вона текла по його бороді. А потім він упав. Дружина стояла коло нього на колінах та намагалася руками затулити його рот та вухо, наче це могло спинити кров.

— Джоне, Господи!.. Врятуй його, Боже!.. Джоне!..

Хтось у натовпі молився, хтось притуляв до себе своїх дітей, намагаючись вберегти їх від цього видовища. Більшість же людей просто за усім стежила з похмурим захопленням.

— Це диявольські витівки, — мовив Волтер Ірншо, точильник ножів. Він стояв коло мене, і з рота у нього жахливо тхнуло. Сьогодні це називають галітозом.

Джон Гіффорд завмер на землі долілиць. Рухалися лише його руки: їх трусило, але дедалі менше. А потім він помер. Просто отам, на лузі, на чорній від власної крові траві. Еліс у страшенному горі впала йому на груди, а натовп селян мовчки стояв навколо.

Неправильно було просто стояти та дивитися на такі особисті прояви горя, тому я пішов звідти. А дорогою мені зустрічалися знайомі обличчя місцевих мешканців, на яких читалося засудження.

— Правильно, Томасе Азар, краще не підходь.

Тоді я не зрозумів, у чому була справа. Та невдовзі я їх згадав, ті слова — то було попередження.

Один раз я озирнувся та побачив тіло Джона Гіффорда, що великою купою лежало на місці. Його великі мертві руки виблискували в місячному сяйві, і місяць здавався ще одним нажаханим обличчям у натовпі.

Лондон, сьогодні

— Відьми, — промовляю я вчительським тоном. Тобто таким тоном, який майже ніхто ніколи не слухає.

Що вдієш, саме таке життя я собі обрав серед безлічі варіантів. Життя людини, що стоїть перед повним класом дванадцятирічних дітей, які її ігнорують.

— Як ви думаєте, чому люди чотириста років тому вірили у відьом?

Я обводжу поглядом клас: усміхнені чи зніяковілі обличчя. Деякі не відриваються від телефонів. Зараз 9:35 ранку, і урок почався лише п’ять хвилин тому. Виходить у мене кепсько. Кепський вийшов урок. І день. І робота в мене виходить кепсько.

Може, ідея стати вчителем взагалі не найкраща? Може, це початок довгої черги розчарувань?

Я провів вісім років у Ісландії (аж до моєї подорожі на Шрі-Ланку), де жив за десять кілометрів на північ від рибальського селища Коупаскер. Мені схотілося пожити в Ісландії після кількох років у Торонто. Торонто — одне з найщасливіших та найчудовіших міст у світі, але я був там нещасний. Може, причина саме в тому, що Торонто таке чудове, не знаю. Я просто сидів у своїй квартирі та ні з ким не бачився. Одного разу я пішов на бейсбольний матч, грали «Блу Джейз». Там, в оточенні такої маси людей, з якими я ніколи не зможу спілкуватися, я зрозумів, що хочу в Ісландію. А самотнє життя в Ісландії збудило в мені бажання жити звичайним життям.

На жаль, звичайне життя не гарантує щастя. Узагалі все це — я маю на увазі вчителювання — лише обман. Може, усі просто когось удають? Усі вчителі та учні в цій школі лише грають якусь роль? А Шекспір мав рацію, і весь світ — лише театр? Без гри та вдавання він просто припинить існування? Ключ до щастя — не бути собою. У кожного з нас надто багато отих «собою», тому, якщо хочете бути щасливими, просто знайдіть брехню, яка вас влаштовує.

Я дивлюся на ці усміхнені обличчя та розумію: я обрав не ту брехню.

— Чому люди вірили у відьом? — знов питаю я.

У коридорі за дверима класу проходить Дафна, посміхається мені, показує два великі пальці та швидко крокує далі. Я всміхаюсь у відповідь, наче усе тут просто чудово, наче я вже мільйон разів це робив і наче я не старий пес, який намагається навчитися нових трюків.

Я знов повторюю питання:

— Що примушувало людей вірити у чаклунство?

На першій парті дівчинка підняла руку: я думав, буде відповідати, але ні, вона просто позіхнула.

Я сам відповідаю на своє питання, намагаючись не думати про спогади, які воно будить у мені. Голос трохи тремтить, і я намагаюсь його опанувати:

— Люди вірили у відьом, бо так їм було простіше. Звичайний ворог не влаштовує людей, бо їм потрібне пояснення. І в неспокійні часи, коли всюди панувала неосвіченість, людей це влаштовувало. Як ви думаєте, хто вірив у відьом?

— Дурні люди, — буркнув хтось, я не побачив, хто саме.

Я всміхаюся. До кінця уроку п’ятдесят п’ять хвилин.

— Так, здавалося б, так і було. Але ні, у відьом вірили всі. Королева Єлизавета I видала указ проти відьом. А король Яків I, що сів на трон