Ольга Токарчук - Книги Якова, Ольга Токарчук

їй знання, яке звичайним людям заказане. Ашер часом просто пускає їй кров, при цьому намагаючись не дивитися їй в очі. Вірить, що ця процедура її очищує, тиск у жилах падає, і кров не вдаряє в мозок. Хаю в родині поважають не менше, ніж її батька.

Проте цього разу Ашера Рубіна викликали до старої на смертному ложі, яка приїхала на весілля. Дорогою вона так виснажилася, що її мусили покласти в ліжко; побоюються, що вона може померти в розпал весілля. Тож сьогодні Ашер, мабуть, не побачить Хаї.

Входить брудним темним подвір’ям, на якому головами вниз висять свіжо зарізані гуси, що їх годували ціле літо. Проходить вузькими сінями, вчуваючи запах смажених котлет і цибулі, чуючи, як десь у ступі товчуть перець. Жінки гомонять у кухні, звідти в холодне повітря виходить пара від страв, що готуються, а разом із нею — запахи оцту, мускатного горіха, лаврового листу, а також нудотно-солодкий дух свіжого м’яса. Осіннє повітря від цього здається ще холоднішим і неприємнішим.

Чоловіки за дерев’яною стіною розмовляють якось нервово, немов сваряться, — чути їхні голоси, доходять запахи воску й сирості, що ними просякнула їхня одежа, їх повно тут, дім аж тріщить.

Повз Ашера пробігають діти; малеча не звертає на нього уваги, збуджена передчуттям свята. Ашер Рубін проходить через друге подвір’я, скупо освітлене єдиним смолоскипом; там стоїть кінь, запряжений у віз. Хтось, кого Рубін не бачить у темряві, вивантажує з воза мішки і заносить їх до комори. За мить Ашер помічає його обличчя й мимоволі здригається — це той втікач, селянин, якого старий Шор витягнув узимку із замету, ледь живого, з відмороженим обличчям.

На порозі зіштовхується з ледь підхмеленим Єгудою, якого ціла родина кличе Лейбе. Зрештою, він і сам зветься не Рубін, а Ашер бен Леві. Але зараз, у темряві й тисняві, імена здаються чимось невиразним, мінливим, неважливим. Зрештою, не так уже й довго ми всі їх носитимемо. Єгуда мовчки веде його вглиб дому і відчиняє двері до невеликої кімнати, де працюють молоді жінки, а в ліжку біля печі лежить на подушках сухорлява стара. Жінки відриваються від роботи, вітають його погідним гамором і з цікавістю нахиляються над ліжком, щоб подивитися, як він обстежуватиме Єнту.

Вона дрібна й худа, наче стара курка, тіло її в’яле. Випукла пташина грудна клітка здіймається й опадає, наче в дитини. Напіврозтулені тонкі вуста западаються всередину. Але темні очі уважно стежать за рухами лікаря. Коли, прогнавши допитливих, він піднімає покривало, бачить усю її постать, маленьку, наче дитячу, з руками, обв’язаними різними мотузочками й ремінцями. Її обгорнули вовчими шкурами по саму шию. Вірять, що вовча шкура гріє і повертає сили.

Кому спало на думку волочити сюди цю стару, в якій залишилася жменька життя? — думає Ашер. Вона схожа на старий висушений гриб, у неї брунатне поморщене обличчя, а світло ще жорстокіше різьбить на ньому зморшки й западини, так що воно поступово перестає скидатися на людське. Ашерові здається: ще мить, і воно перетвориться на якийсь витвір природи — кору дерева, камінь, сучкувате поліно.

Помітно, що про стару тут дбають. Еліша Шор розповів Ашерові, що його дідусь, Зальман Нафталі Шор, той самий автор славетної книги «Тевуат Шор», та батько Єнти були братами. Не дивно, що й вона приїхала на весілля родича, якщо тут будуть кузини з Моравії та далекого Любліна. Ашер присідає біля низького ліжка і відчуває солоний запах людського поту, а ще — він замислюється на мить, шукаючи потрібне означення, — запах дитини. Люди в її віці починають пахнути як діти. Він знає: ця жінка не хвора, вона просто помирає. Старанно оглядає її і не бачить нічого, крім старості. Її серце б’ється нерівно і слабко, наче втомилося. Шкіра в неї тонка, як пергамент. Очі склянисті, впалі. Скроні також — а це знак близької смерті. З-під ледь розстебнутої під шиєю сорочки визирають якісь шнурочки й вузлики. Він торкається її затиснутого кулака, той якусь мить опирається, а потім, наче засоромлений, розквітає перед ним, немов засохла троянда пустелі. У долоні лежить клаптик шовку, густо списаний літерами: ץייש.

Ашерові здається, що та стара всміхається до нього беззубим ротом; її темні бездонні очі відбивають полум’я свічок, і це виглядає так, наче те світло доходить звідкись іздалеку, з глибин, що криються в людині.

— Що з нею? — питає Еліша, несподівано входячи до тісної кімнатки.

Ашер поволі підіймається і дивиться на його стривожене обличчя.

— Та що? Вона помирає. Не діжде весілля.

При цьому Ашерове обличчя прибирає промовистого виразу: навіщо було тягти її сюди в такому стані?

Еліша хапає його за лікоть і відводить набік.

— У тебе є ті твої методи, яких ми не знаємо. Допоможи нам, Ашере. М’ясо вже порубане, морква почищена. В мисках мокнуть родзинки, жінки патрають коропів. Ти бачив, скільки приїхало гостей?

— Її серце ледь б’ється, — каже Рубін. — Я нічого не вдію. Не треба було брати її з собою в подорож.

Він обережно вивільняє свій лікоть з руки Шора й рушає до виходу.

Ашер Рубін вважає, що більшість людей — дурні, і саме через дурість у світі стільки смутку. Це не гріх і не вроджена людська риса, це — хибний погляд на світ, помилкова оцінка того, що бачать очі. Внаслідок цього люди споглядають кожну річ наче відокремлено від усіх інших. Правдива мудрість — то мистецтво поєднувати все з усім, тільки тоді можна добачити справжні форми речей.

Йому тридцять п’ять, але виглядає він значно старшим. Останніми роками він згорбився і геть посивів. А мав же волосся чорне, як воронове крило. Та й із зубами клопіт. Іноді ще, коли вогко, пухнуть суглоби пальців. Він хворобливий, мусить дбати про себе. Йому вдалося уникнути одруження. Його наречена померла, поки він учився. Майже не знав її, тож особливо й не засмутився. Зате йому дали спокій.

Народився він у Литві. Був здібним хлопцем, тож родина вирішила послати його на навчання за кордон. Вирушив до Італії, але студій так і не закінчив. Його вчепилася якась болячка. Ледь вистачило сил, аби дістатися до Рогатина, де його дядько Анчель Лінднер шив ризи православним попам і був досить заможним, аби прихистити його в себе. Тут він дещо очуняв. І хоча кілька років вивчав медицину, так і не зміг визначити, що в нього була за хвороба. Безсилля, безсилля. Таке, що годі було поворухнути рукою, годі розклепити очі. Тітка кілька разів на день змащувала