Костянтин Киріце - Замок дівчини в білому, Костянтин Киріце

6

У голубій кімнаті з великими вікнами Марія випитувала в Дана:

— Ти нестерпний, ну скажи хоч слово! Невже не розумієш, що мені дуже цікаво?

— Лише тоді, коли прийдуть Тік та Урсу. Май же хоч трохи терпіння…

— Аби ти тільки знав, які вони противні, ці хлопці, що вдають, ніби стали серйозними. Думають, наче вони схожі на дорослих. Я тобі ось що скажу, Дане, З дівчатами не можна бути таким серйозним. З хлопцями — то так-сяк…

— А чому не можна бути серйозним з дівчатами?

— Бо все одно не вистоїш проти їхньої наполегливості, а тільки перетворишся на кумедного юнака… і тому… тому, що дівчата й так майже точно знають, що криється за «великою серйозністю».

— А я певен, наприклад, що нікому й на думку не спаде, про що тут ідеться!

— Хочеш спробувати? Я тебе питатиму, а ти відповідай лише «так» чи «ні». Отже, тільки так або ні. Більш нічого.

Дан повагався мить, але гра видалася йому навіть цікавою.

— Ну, давай! Побачимо, що з того вийде.

— Гаразд, почали… Мова йде про дівчину…

— Ну, це вже занадто! Звідки ти знаєш? Ага-а! Усе ясно: тобі Тік сказав?

Та це був лише пробний камінь. Аби Дан відповів їй просто, як вони й домовилися, так або ні, Марія могла б опинитися в великій скруті. Але Данова відповідь-запитання додала їй певності. Віктор, якби він був на місці Марії, мислив би так: «Це не Лучія, це хтось інший. Отже, я з нею не зустрічалася. А то Дан не дивувався б. І не зустрічалася тому, що ми з нею не знайомі… Отже, можна зробити ще один випад».

— Тік? Ні, він мені не казав нічого. Але давай продовжимо.

І Марія повела далі тоном, у якому вчувалася і впевненість, і віра, і навіть глузування:

— Правда ж, я її не знаю?

У Дана очі полізли на лоба.

— Ти мені не бреши! Тобі все вибовкав Тік. Ну, я йому покажу!

Марія, прикрившись усмішкою, аналізувала подумки: «І не подруга, і не однокласниця, однак вона десь мого віку, а то б ми не говорили про неї. І я її не знаю!.. Але кого з дівчат у місті я не знаю? Може, вона не з нашого міста? Точно!»

— Я тобі вже сказала, що Тік мені не говорив нічого… — відповіла Марія таким тоном, щоб Дан подумав, ніби вона дізналася про все від когось іншого: — Вона не з нашого міста, еге ж?

— Ти кепкуєш із мене, Маріє! Хто тобі сказав? Вона?

«Отже, дівчина таки не з нашого міста, — думала далі Марія, не зважаючи на Данове збентеження. — А чому ж я нічого не знаю про неї? Та тому, що вона недавно тут. Ясно!»

— Вона всього кілька днів тому приїхала сюди?

Дан відповів цього разу сухо:

— Так!

Маскою всезнаючої усмішки Марія приховала своє невдоволення скупою відповіддю. «Якщо вона справді прибула до нашого міста всього кілька днів тому, а я про неї не знаю, то це означає: 1) вона оселилася на протилежній околиці міста; 2) родина, де вона мешкає, невелика, коли міські дівчата не знають про приїзд незнайомої дівчини». Вона пильно глянула на Дана і впевнено сказала:

— Відповідай мені лише «так» або «ні», як ми й домовлялись. Але швидко, без обдумування. Вона живе на протилежній околиці?

— Так.

— Сидить цілими днями вдома?

— Так! — відповів, дедалі більше торопіючи, Дан.

— І в неї нема жодного товариша в місті, еге ж?

— Нема!

— Бо її тримають у покорі вдома, так?

— Так.

Тепер Марія вирішила поставити найнебезпечніше запитання — запитання, підставу якому давав весь успіх її «гри».

— Ти вважаєш, що варто продовжувати? — і додала багатозначно: — Перемогла я…

— Але звідки ти все це знаєш? — загарячкував Дан. — Хто тобі міг розповісти про дівчину в білому? Хто, крім Тіка?

— Ти!

— Я? Ти глузуєш з мене? Я вві сні не розмовляю, а коли і говорив, то не дуже розумію, як ти могла передбачити сон.

— Ти мені сам сказав!

— Коли?

— Щойно!

— Ну, знаєш, Маріє… — але, охоплений підозрою, затнувся. — Твердиш, ніби це я тобі сказав? І щойно? Отже…

— Так! І я ж тебе застерігала, що ти не можеш тримати таємниці. Не вдавалася, як інші дівчата, до лестощів, обіцянок, до ласки чи погрози. Я грала чесно. А ти сам спіймався на гачок! Не розумієш?

— Поясни чіткіше. Адже ти знаєш, що мені від народження бракує клепки.

Марія пояснила Данові хід своїх думок. Таке самовикриття спершу його дуже розлютило, але потім він навіть галантно подякував Марії за захопливу красу гри.

Ясна річ, у свій спосіб:

— Ти справжня відьма, і, як сказав би Тік, у мене таке враження, ніби я тебе досі недооцінював. Аби ти знала… у тебе багато шансів, щоб я закохався в тебе. Та, на жаль…

Хай там що, але коли набурмосений Тік зайшов до кімнати, Марія до найменших подробиць знала таємницю дівчини в білому. Малий трохи просвітлів, розповівши історію з нокаутом, і повідомив обох черешняків, що Урсу на нараду не прийде, бо не в настрої, «мабуть, через матч, хоч і прикидається, ніби причина в іншому».

— Я ходив до нього додому, після того, як послав його супротивника в нокаут, але він нізащо не хоче йти, — не без жалю закінчив Тік.

— Лучія теж не захотіла прийти, — повідомив Дан. — А ви ж знаєте, коли вона вже щось скаже…

— І Лучія теж? — здивувався